— Розберімося з останнім, — каже Тедді.

Чоловік нависає наді мною та зводить мене на ноги. Я дивуюся, як швидко можу відновити рівновагу. Мабуть, усі ці роки прогулянок уздовж океану стали в пригоді. А потім — біг. Постійний біг. Якоїсь миті ноги навчилися нести на собі більше за мою вагу.

— Зроби щось, — благає Лінь Дайю. Вона знову поруч, її руки — мов вітрила перед моїм носом. — Або дозволь мені.

Я вагаюся перед вибором: не сказати нічого й бути повішеною або зізнатися, що я жінка, і зберегти життя, але таке жахливе. Жоден варіант не здається хорошим. Мої друзі мертві.

Усе своє життя я почуваюся гнаною обставинами. Я була в Джифу тільки тому, що мене відправила туди бабуся. Знайшла майстра Вана, бо про нього сказала власниця локшинної. Потрапила в Америку лише через Джаспера. А тут я опинилася через вбивство, яке вчинив хтось інший. І крізь усе це — болісне питання: моє життя взагалі моє? Чи я завжди була приреченою на страждання через своє ім’я?

Моє ім’я. Ієрогліфи, які переслідували й мучили мене від самого початку, знову з’являються переді мною, дорогі серцю своєю вагомістю та знайомістю. Те, що я приховала, що змінила й до чого додала. Те, чого прагнула весь цей час. Я — сузір’я з усіх імен усередині мене, кожного, під зіркою якого я колись ходила. І це правда, яку я усвідомлюю вперше: я змогла вижити лише завдяки своєму імені.

Я знову запитую себе: «Я буду тією, хто тримає пензлик, чи тією, яку цим пензлем пишуть?».

Відповідь проста. Я добре вмію писати. Візьми пензлик у руку, Дайю. Побач, по-справжньому побач чистий аркуш перед собою. Скільки простору. Умочи пензлик у чорнильницю світу, нехай серце співає через твою руку. Веди пензлем як забажаєш. Не так, як тобі сказали; не так, як вважають за краще грамотії. І навіть не так, як змусив тебе думати майстер Ван. Твори мистецтво, як цього хочеш ти. Зрештою, воно твоє. І більше нікому іншому не належить. Це і є краса. Це і є намір.

Це і є цілісністю.

Лінь Дайю розуміє, що це означає. Може, й завжди розуміла.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе, — промовляє вона.

— Я теж тебе люблю, — кажу їй. Ми були разом ще задовго до мого народження.

І це правда. Я таки люблю її. Тільки окремо, а не як частину мене.

Дівчина й привид — обидві Дайю. Досі не знаю, яку більше люблю.

* * *

Чоловік у масці накидає зашморг мені на шию. Я дивлюсь у небо. Хмари вгорі креняться праворуч і невдовзі будуть далеко звідси, в іншій країні. Вони пливуть над океаном, і хтозна, де опиняться й чи опиняться взагалі. Я ніколи не замислювалася про це раніше, та кожна хмара, яку я колись бачила, напевно, кудись прямувала. Ті, хто спостерігає за хмарами, бачать лише мить їхньої мандрівки. У такому разі я могла б назвати себе хмаринкою.