— Тебе привели сюди... — починає Тедді, але я більше не слухаю. Лінь Дайю смикає за зашморг на моїй шиї.

— Я хочу звільнити тебе, — востаннє благає вона, — але не можу. Не маю нічого гострого під рукою.

— Усе добре, — кажу їй. По її обличчю котяться сльози — засклянілі, набряклі краплі, яких вистачить, щоб затопити весь цей ліс. — Ти втомилася?

— Так, — майже винувато відповідає вона.

— Розумію. Може, тоді й не завадить відпочити.

Голос Тедді повертається. Він хоче знати, чи я маю що сказати наостанок. Я опускаю очі та впиваюся поглядом у білі маски переді мною. Здається, що дивлюся на поле привидів.

— Я знаю, хто ви, — промовляю я, мій голос чіткий і виразний, як найсміливіші мазки. — Але ви мене не знаєте. Я вам скажу. Мене звати Дайю.

Навіть коли слова злітають з моїх вуст, я захоплююся своїм іменем — іменем, яке дали мені мої батьки. Моє, повністю моє. Особливо тепер. Останнє, чого ніхто з них — ні Тедді, ні чоловіки в масках — не зможе в мене відібрати. Імена існують ще до своїх власників, це найдавніша частинка нас. Моє ім’я було задовго до мого народження, тож, як на мене, я прожила довге життя.

Їхні очі прикуті до мене, цього разу без зневаги. Цього разу там страх. Вони не знають, вірити мені чи ні, проте навіть намагаючись пропустити повз вуха мої слова, вони починають це бачити. Усе-таки чоловік перед ними не схожий на Джейкоба Лі. На їхніх очах цей чоловік перетворюється на щось інше — на жінку, мабуть. Її очі світяться сонцем, тіло палає теплом зовсім не від осіннього дня. Мотузка на її шиї — лише формальність. Вона могла б вирватися на волю, якби захотіла. Авжеж, могла б полетіти геть.

— Ви ніколи мене не забудете, — кажу їм усім.

Мотузка стискає шию. Ноги відриваються від землі, я підіймаюсь у небо. Політ, тільки інший. Унизу один з чоловіків у масці котить Нельсонове тіло до Нама, Лума і Джова. Лінь Дайю повертається до мене, але вже не плаче.

У каліграфії є складна техніка, яку називають «розділеним пензлем». Каліграф прокручує пензлик так, щоб ворсинки розділилися та перетворили один пензлик на безліч менших. Майстер Ван називав це подвигом володіння пензлем. Будь-кому, хто глянув би на готовий витвір, здалося б, що каліграф зробив багато мазків, але насправді це лише вправність рук. Мазок завжди був єдиним.

У дитинстві ніхто ніколи не питав, що означає моє ім’я, бо всі завжди вважали, що мене назвали на честь Лінь Дайю. За це я ненавиділа своє ім’я. Однак якби зараз мене попросили написати його, ім’я, з яким мене народжено, я зробила б це обережно, з великою турботою. Я написала б його з любов’ю. І якщо ви, як і чимало до вас, запитаєте, як воно — бути дівчиною, названою на честь іншої дівчини, жінкою, яка йде по стопах іншої жінки, живе життям, уже визначеним чужою долею, я скажу, що це нічого не вирішує. Або ж вирішує все. Моє життя було накреслено для мене від тієї миті, відколи мені дали ім’я. Або не було. У цьому і є справжня краса. У цьому і є намір. Ми можемо займатися чим завгодно, розповідати й переказувати ту саму історію, але історію, яка виходить з ваших вуст, з-під вашого пензля, здатні розказати тільки ви самі. Тож дозвольте їй бути. Нехай ваша історія буде вашою, а моя — моєю.