Ми говорили, а тоді раптом замовкли та обернулися до вікна — одночасно, мовби відчувши.

Євген ішов повільно по зливі, наче гірським хребтом, з похідним наплічником за спиною. Нас тут триста, як скло, товариства лягло. Він переписав і завчив слова. Хтось приніс їх, рядки про студентів, які майже голіруч обороняли країну проти більшовиків. Це було задовго до вбивств на Майдані, напередодні Різдва. Він знову був молодим, яким я зустріла його першого разу. Ми бачили його кілька секунд, а потім видиво розтануло. Він не бачив нас, він дивився кудись вперед й усміхався.

Після цього вже більше нічого не було — надворі періщило так, що тільки камʼяна фігурка святого на фронтоні проступала невиразно, мов крізь туман. Наче вона ось-ось розсотається. Буцім вона значно далі, а не зовсім поруч. Мов постать живої людини, яку зменшив не скульптор, а перспектива.

Того лютневого ранку Соломія прокинулася від глухого удару. Наче хтось пожбурив у шибку камінцем, загорнутим у щось мʼяке. Надворі ще було темно. Дівчина прислухалася і, не почувши більше нічого, відвернулась і задрімала, а коли знову прокинулася, звук стерся, як стирається сон.

Відсунувши штору, вона побачить щось чорне.

— Мамо, там дрізд.

Птах лежав долі зі складеними крильми. Він був мертвим.

— Вийди, я приберу.

— Не викидай, — Світлана не прокаже це, скрикне.

Мертвого птаха закопали, точніше, поклали під кущі, пригорнувши землею. Мати пішла на роботу, тоді як доньку не покидало мульке відчуття. Наче опустилася паволока. Пішла з дому, не поснідавши, і цілий день не хотіла їсти, аж увечері відчувши, як смокче всередині. Лежачи в ліжку, Світлана думала про мертвого птаха і свого брата. Вона ще нічого не зрозуміла, зате щось у ній вже знало, що трапилося.

Євген нікого не попередив — ні сестру, ні друзів, ні, звісно, матір, а потім жінка знайшла лист. Він поклав його так, щоб аркуш можна було помітити, висунувши шухляду. Він знав, що вони прочитають його не раніше, ніж він приземлиться в Києві; не швидше, ніж увечері. Вони прочитали його через кілька днів. Скупі рядки, накидані квапким почерком, яких виявилося досить, щоб збагнути, що до спонтанного, на перший погляд, рішення вів довгий шлях. «Мамо, моє серце там... Моє місце — між хлопців і дівчат на ґраніті... Я один із них... Я впевнений, ти мене зрозумієш і не засуджуватимеш... Я — українець».

Вони зайшли досередини, мати й донька, довше не було куди зволікати. Вони все ще сподівалися, до останньої секунди, мати занепокоєно роззиралася, і сестра — теж. Наставав новий етап.