Там, на Майдані, були чиїсь діти. Коли він цілився в них, мусив думати про свою. І дорослі. Котрийсь з тих дорослих міг бути його батьком.

Його дитина теж колись виросте. А я знаю, як він любить її. Вертаючись зі служби, він підкидав її вгору. Як він радів їй. Як вони разом гралися.

Це все одно, що вбити власну дитину.

Я не хочу думати про це. Я намагаюся відразу перебити думкою про щось інше. Поринаю з головою в роботу, яка подобається мені. Вона — моя; я знайшла себе в ній.

Я не знаю, що з цим робити.

— Це твій брат.

— Мовчи!

Я кричу:

— Не кажи цього.

Я намагаюся прокинутися до тієї миті, як Євген скаже це.

Я не хочу спати.

Не хочу заплющувати очей.

Я хочу прожити життя, ні на секунду не відключаючись.

В такі миті здавалося, що я збожеволію.

Я перейшла через це.

Я вийшла звідти.

А Євген залишився там.

У чорному сні, якому не існує кінця.

Ми домовилися про зустріч. Стояв червень. Я хвилювалася.

Нас єднає міцна дружба. Соломія, як і я, у волонтерському русі. Ми працюємо в тій самій волонтерській організації, я тут, вона — там. Вона домовляється зі шпиталями, знаходить спонсорів, перекладає, коли привозять поранених, їде зустрічати їх в аеропорт. Я супроводжую їх у Києві, через дві години вона приймає їх там. Офіційних представників майже ніколи не видно, наче хлопці, яких транспортують, без громадянства. Ми опікуємося добровольцями, досі невизнаними, а вони ж першими піднялись на оборону. Ніхто не шукав їх по військкоматах, не влаштовував облав у нічних клубах. Як це гидко... Куди ми прямуємо?