Помітивши, що ми прислухаємося, він підніс голос, як підкручують, вловивши щось важливе, радіо. Євген читав Турянського вечорами, в перервах, при світлі полумʼя, що танцювало танець, перекладаючи написане в ній мовою рухів, світла і тіней, що зʼявлялися і зникали. Поки людина здатна відчувати біль, вона жива.

Його вразила метафора мистецтва. Скрипка, яка ні на що не годилась, крім як розпалити багаття, її остання роль, її найважливіша для людини в безвихідних обставинах мелодія. Музичний інструмент не зміг відвернути війни — ні грою, ні символічністю. Людина не водитиме смичком по струнах, коли коцюбіють руки і ноги, коли мороз обпалює лице, як вогонь. Скрипка не виконала тієї функції, яку в давнину покладали на предмети. Її залишалося розтрощити. Наскрізь автобіографічна оповідь, наче герой вижив, щоб описати свій досвід. Мистецтво втратило вартість. А може, він помер? Фізіологічно живий, але загинув духовно, культурно? Що робить нас тими, ким ми є, і до якої межі ми ще люди, а коли вже ні?

Євген натрапив на Турянського випадково. Турянський зацікавив його — зовсім не метафорою (то сталося згодом, коли прочитав книжку), а схожістю. Турянський йшов через перевал — тими самими гірськими стежками, що й він та його товариші. То був шлях смерті, яким він пройшов і вижив. Й ось українець через сотню років приїздить туди відпочивати. Який звʼязок міг бути між ним і письменником з віддаленої епохи, між якими пролягло стільки часу? Турянський українець, і Євген українець. Для Турянського воно було не зовсім чуже і не зовсім своє, для Євгена теж. Лише Турянський йшов з півночі, він — з півдня. І сто років. І — війна.

Боюся, це ілюзія, що світ змінюється. Сьогодні він такий самий, як тисячу років тому. Змін зазнають несуттєві речі; засліпленим ними, нам здається, що ми здійснили неймовірний прорив. Проте ми поводимося так само, як перед тим, так само воюємо і ненавидимо, як вчора і передучора. І кохаємо.

Достоєвський написав, що світ врятує краса. Він вийшов з родини греко-католицького священика. Майже дві тисячі років перед ним чоловік на імʼя Ісус, чиї батьки з Назарета, а він сам народився у Віфлеємі, проповідував, що світ врятує любов. Вона не врятувала його, проте він вірив, що вона здатна врятувати світ. Він приніс себе в жертву в цій надії.

Ті, хто загинув на Майдані, принесли себе в жертву в такій самій надії. Достоєвський вловив дух біснуватості, що невдовзі заполонив Європу. Достоєвський — брехун; смішнішої і карикатурнішої фігури, ніж князь Мишкін, я не зустрічала. Мишкін — цнотливець. І брати Карамазови. І Раскольніков, який зарубав Альону Іванівну. Раскольніков — карикатура на християнство; дзеркало, в яке вряди-годи варто зазирати. Достоєвський брехав, щось у ньому сигналізувало, що він бреше. Проте, блукаючи манівцями, рідко хто так близько ходив довкола правди. Нещодавно я читала японського письменника Ое, він переписав Достоєвського, скинувши з його героїв облуду цнотливості, як скидають красиву обгортку, і тоді оголюється те, що насправді.