Консули про все довідуються останніми, їх воно особливо не зачіпає. Вони більше зайняті виставлянням у соціальних мережах дорогих речей, іменних подарунків від премʼєр-міністра з нагоди річниці незалежності, за неуточнені досягнення чи просто «за сумлінну службу». Тим часом в урядовій скарбниці бракує коштів на елементарне. Люди помирають посеред вулиці. Вони не мають ліків, якими їх має забезпечувати держава. Щотижня десятки дітей потрапляють у сиротинці, бо батьки не можуть прогодувати їх. Це ще одна війна, вона триває набагато довше, ніж на сході. Вона триває третину сторіччя.

Цього року опалення ввімкнули в середині листопада, а дві тисячі чотирнадцятого і ще дві тисячі пʼятнадцятого тижнем раніше від початку опалювального сезону. Ні, тоді не було холодніше, тоді тільки-но почався жовтень. Ненадовго прокинулося сумління? Страх. Майдан не привів нової еліти, все стало на свої місця, «обнулилося». У війні винні не хлопці-добровольці, а ті, котрі довели країну до такого стану. Опалення хрущовки обходиться в півтора рази дорожче, ніж пенсія, яку отримує людина, відпрацювавши сорок і більше років. Наче війна десь у паралельному світі, лише гинуть у ній по-справжньому.

Все тримається на приватній ініціативі, держава байдужа, співчуття виявляють звичайні люди. Італійські хірурги незрідка відмовляються від гонорарів. На дороге протезування пожертви надходять від малого й середнього бізнесу, здебільшого анонімні. А також перекази від людей. Олігархи не дали ні копійки, аби врятувати бодай одну людину.

Потім Соломія і такі, як вона, її однодумці везуть бійців на море, незалежно від пори року. Вода заспокоює; шелест хвиль, що набігають на пісок. Соломіїн паспорт сильно спрощує спілкування з місцевими установами.

— Мені щоразу здається, що ось зараз я побачу його.

Вона дивиться мені в очі, чи я розумію. Я розумію її. Вона втратила рідного брата, я — хлопця.

Тоді я навіть не знала, як вона виглядає.

— Ви Світлана? Я Соломія, сестра Євгена.

Напевно, я задумалася, бо проґавила, коли вона підійшла. Я думала про Євгена.

«Сестра Євгена». Вона сказала це так, що мені здалося, наче ось-ось надійде Євген, і далі ми попростуємо втрьох.

Ми обійнялися. Я відчула на щоці вологу, наче впала сльоза: з неба покотилися великі краплі, спершу поодинокі, потім густіші й густіші, а тоді зненацька линуло, як з відра.

Ми кинулись бігти. Змоклі, ми знайшли прихисток у кавʼярні. Над столами низько звисали матові лампи з круглими металевими плафонами. Ми примостилися за вільним столиком коло вікна. По кількох хвилинах всі вільні місця були зайняті.