Провідниця стояла над нами. Дебела жінка з низько посадженою головою, широким мʼясистим носом і чоловічими ногами.

— Вертайтеся, дівчата, нашо оно вам нужно?

— Звідки ви знаєте, чому ми їдемо?

— За столько лєт я научілась чітать людєй. Чєлавєк — как пісьмо. І тєлєвізар тоже сматрю. Погляньте, які ви харошиє. Вам какраз діточок ражать.

— Ми знаємо, коли нам народжувати.

Запала незручна пауза. Ми не сподівалися, що Катерина так відрубає. Схоже, Катерина й сама здивувалася.

— Змінимо країну, а тоді народимо, — спробувала розрядити атмосферу Тетяна.

Таня — жайвір. Тоді як ми сонні ледве пленталися до школи, вона приходила однією з перших. В той час, як ми куняли за партами, вона розгортала бурхливу діяльність. «Що сови, так і будете спати?» Легко казати! Прочухувалися ми одночасно з дзвінком, який сповіщав про закінчення шкільних занять. Він був чимось на зразок нашого будильника. Та й не лише нашого. Почувши його, клас раптом пожвавлювався, а вже за хвилину школа ходила ходором.

Провідниця знизала плечима.

— Глупі ви.

Я народилася в Смілі, в Черкаси ми переїхали, коли мені виповнилося три роки. Сміли я майже не памʼятаю. Ми потім ні разу не були там, хоча це всього-на-всього кілька десятків кілометрів від Черкас. Річку пригадую, а так більше нічого. Наче ми переїхали з меншої річки на більшу. Батько стверджував, що в Смілі найсмачніший на світі шербет, й усе збирався туди по нього, але так ніколи і не поїхав. Мій батько обожнює солодощі — маму, мене і солодощі. Скільки на столі, стільки він зʼїсть. Мати завбачливо ховала їх від нього, мов від дитини, — в нього цукор завищений. Батьки працювали, я ходила до школи.

«Що, сміла?» — мене діставали цим у школі. Я не була смілива, однак, якщо треба, могла за себе постояти. І за подруг. «Як ти сміла...» — мати недовершувала, нам обом робилося весело. «Ну йди вже, — лагідніла, — але більше так не роби». Місце мого народження вберігало мене від нагінок. Громовідвід, об який розряджається блискавка.

Другою книжкою, яку Євген привіз із собою, був Турянський. «Поза межами болю» Осипа Турянського. Ніхто з нас не чув про такого автора. У школі про нього не згадувалось.

Євген добув томик з наплічника і заходився читати. Він читав уголос, спершу тихо ворушачи губами, ледь чутно, як проказують молитву. Здавалося, наче він озвучує Біблію, як представники деяких християнських течій, які роблять це часто прилюдно, щоб привернути увагу. Ні, не до себе, а до написаного. Їм здається, що всі біди від того, що ми надто далеко відбігаємо від тексту. Я не знаю, чи Євген робив це для того, щоб зацікавити нас.