ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О мій милий, мій ніжний, прекрасний саде!.. Моє життя, моя молодосте, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!..

Голос Ані весело, заклично: «Мамо!..».

Голос Трофімова весело, збуджено: «Ау!..».

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Востаннє глянути на стіни, на вікна... Цією кімнатою полюбляла ходити покійна мати...

ГАЄВ: Сестро моя, сестро моя!..

Голос Ані: «Мамо!..».

Голос Трофімова: «Ау!..».

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми йдемо!..

Ідуть.

Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стукіт сокири по дереву, що звучить самотньо і сумно. Чутно кроки. З дверей, що праворуч, виходить Фірс. Він одягнений, як завжди, в піджак і білу жилетку, на ногах туфлі. Він хворий.