ТРОФІМОВ: Що ж, панове, час їхати!

ЛОПАХІН: Єпіходов, моє пальто!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я посиджу ще одну хвилинку. Ніби раніше я ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, яка стеля, і нині я дивлюся на них із жадібністю, з такою ніжною любов’ю...

ГАЄВ: Пам’ятаю, коли мені було шість років, на Трійцю я сидів на цьому вікні й дивився, як батько прямував до церкви...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Усі речі забрали?

ЛОПАХІН: Здається, всі. (До Єпіходова, надягаючи пальто.) Ти ж, Єпіходов, дивися, щоб усе було гаразд.

ЄПІХОДОВ (говорить сиплим голосом): Будьте певні, Єрмолаю Олексійовичу!

ЛОПАХІН: Що це в тебе голос такий?

ЄПІХОДОВ: Зараз воду пив, щось проковтнув.

ЯША (зневажливо): Невіглас...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Поїдемо — і тут не залишиться жодної живої душі...

ЛОПАХІН: До самої весни.

ВАРЯ (висмикує з клунка парасольку, скидається, ніби вона замахнулася; Лопахін робить вигляд, що злякався): Та що ж ви... Я й не думала.

ТРОФІМОВ: Панове, ходімо сідати в екіпажі... Уже час! Зараз потяг прийде!

ВАРЯ: Петрусю, ось вони, ваші калоші, біля валізи. (Зі сльозами.) І які вони у вас брудні, старі...