— Звичайно, цього вже ніхто не може зробити! — сказав Дамблдор, усміхаючись Гаррі. — Надто тепер, коли Редл уже щез зі щоденника. Проте я раджу тобі, Луціусе, не роздавати більше нікому старих шкільних речей Волдеморта. Якщо котрась із них знову потрапить у невинні руки, я не сумніваюся, що Артур Візлі з’ясує, хто саме їх давав.

Луціус Мелфой на мить завмер, і Гаррі виразно побачив, як смикнулася його права рука, ніби він намірявся вихопити чарівну паличку.

Натомість Мелфой повернувся до свого ельфа-домовика:

— Ходімо, Добі!

Він рвучко відчинив двері, а коли ельф підбіг до нього, Мелфой копнув його ногою. Добі заверещав від болю, його стогони й зойки в коридорі не вщухали.

І тут Гаррі сяйнула одна ідея.

— Пане професоре, — швидко промовив він, — чи не міг би я віддати цього щоденника містерові Мелфою, якщо дозволите?

— Звичайно, Гаррі, — спокійно відповів Дамблдор. — Тільки швиденько. Не забувай про бенкет.

Гаррі схопив щоденник і вискочив з кабінету. Він чув, як десь за поворотом зойкає бідолашний Добі. Мерщій, не знаючи, чи спрацює його план, Гаррі скинув один черевик, стягнув з ноги мокру, вкриту слизом шкарпетку, запхав у неї щоденника і побіг темним коридором.

Наздогнав їх угорі на сходах.

— Містере Мелфою, — засапано сказав він, — я щось для вас маю.

І він подав Луціусу Мелфою брудну шкарпетку.

— Що це за?..

Мелфой зірвав шкарпетку зі щоденника, пожбурив її, і розлючено перевів погляд на Гаррі:

— Ти колись закінчиш так само, як твої батьки, — сказав він неголосно. — Ті придурки теж завжди лізли не в свої справи.

Він повернувся, щоб іти далі:

— Пішли, Добі. Я кому сказав — пішли!

Але Добі не рухався. Він тримав у руках бридку, липку шкарпетку і дивився на неї, як на найкоштовніший скарб.

— Господар дав Добі шкарпетку, — здивовано вимовив ельф. — Господар дав її Добі.