Дамблдор узяв щоденника і почав його ретельно оглядати, мало не торкаючись своїм довгим гачкуватим носом вогких і обгорілих сторінок.

— Блискуче! — м’яко вимовив він. — Так, звичайно, Редл був, мабуть, найталановитіпіим учнем Гоґвортсу. — Дамблдор повернувся до подружжя Візлів, які були вкрай спантеличені.

— Мало хто знає, що лорд Волдеморт колись називався Томом Редлом. Я сам навчав його в Гоґвортсі, п’ятдесят років тому. Після школи він десь зник, багато мандрував, страшенно захопився темними мистецтвами і спілкувався з найлихішими чаклунами. Він стільки разів піддавав себе жахливим магічним перевтіленням, що коли з’явився знову — вже як Волдеморт — його неможливо було впізнати. Не було нічого спільного між лордом Волдемортом і тим розумним, приємним хлопчиною, що колись тут був старостою школи.

— Але Джіні, — здивувалася місіс Візлі, — що могла мати спільного з… з ним наша Джіні?..

— Його… щ-щоденник! — заридала Джіні. — Я в ньому п-писала, а він ц-цілий рік мені відповідав!

— Джіні! — ошелешено вигукнув містер Візлі. — Невже я нічого тебе не навчив? Що я тобі завжди казав? Ніколи не довіряй тому, що думає само по собі, і ти не знаєш, де його мозок. Чому ти не показала щоденника мені або мамі? Така підозріла річ явно належала до чорної магії!

— Я н-не знала, — ридала Джіні. — Я знайшла його в одній книжці, яку мені дала мама. Я д-думала, що хтось просто лишив його там і забув!..

— Панну Візлі необхідно негайно відвести до шкільної лікарні, — рішуче втрутився Дамблдор. — На неї випало надто жахливе випробування, її не покарають. Лорд Волдеморт ошукував значно старших і мудріших за неї чарівників. — Дамблдор підійшов до дверей і відчинив їх. — Джіні необхідний відпочинок у ліжку і, мабуть, великий кухоль гарячого шоколаду. Це завжди мене збадьорювало, — додав він, по-дружньому підморгуючи дівчинці. — Мадам Помфрі ще не спить. Вона якраз роздає мандрагоровий сік, — гадаю, жертви Василіска можуть прокинутися з хвилини на хвилину.

— То з Герміоною все гаразд! — зрадів Рон.

— Вона відбулася тільки переляком, — сказав Дамблдор.

Місіс Візлі вивела Джіні з кабінету, а містер Візлі пішов услід за ними. Він, здається, ще й досі не отямився.

— Знаєш, Мінерво, — багатозначно мовив професор Дамблдор, — мені здається, що ми всі заслуговуємо на бучний бенкет. Чи не міг би я попросити тебе піти й повідомити про це на кухні?

— Гаразд, — погодилася професорка Макґонеґел, прямуючи до дверей. — Ти, гадаю, і без мене розберешся з Поттером і Візлі, чи не так?