Петіґру то роззявляв, то знову закривав рота. Він наче втратив мову.
— Е-е… містер Блек… Сіріусе… — боязко звернулася до нього Герміона.
Почувши ці слова, Блек аж здригнувся і здивовано глянув на Герміону: вочевидь, він давно забув, коли до нього зверталися ввічливо.
— Дозвольте запитати, як… як ви зуміли вирватися з Азкабану без допомоги чорної магії?
— Дякую, дякую! — вигукнув Петіґру, несамовито киваючи їй головою. — От власне! Саме це я й хотів…
Відчувши на собі Люпинів погляд, він завмер на півслові. Блек трохи насупився, поглядаючи на Герміону, але не тому, що його роздратувало запитання: він обмірковував відповідь.
— Я й сам не знаю, — повільно промовив він. — Мабуть, я не збожеволів тільки тому, що був переконаний у власній невинності. Ця думка не була радісною, тож дементори не могли її висмоктати… але вона зберегла мій розум і свідомість… допомогла зберегти силу… отож, коли настала відповідна мить… я перевтілився у власній камері… і став псом. Дементори сліпі, ви знаєте… — Він ковтнув слину. — Вони знаходять людей, відчуваючи їхні емоції… Коли я обернувся на пса, вони відчули, що мої почуття стали не такі… не такі людські, простіші… але вони, звісно ж, думали, що я божеволію, як і решта в’язнів, тож це їх не стурбувало. Та я був украй знесилений і не мав жодної надії, що впораюся з ними без чарівної палички…
Але тоді я побачив на знімку Пітера… Я зрозумів, що він у Гоґвортсі, поруч із Гаррі… готовий діяти, щойно довідається, що Темний Лорд знову набирає сили…
Петіґру хитав головою, нечутно ворушив губами і, неначе загіпнотизований, не спускав очей з Блека.
— …я зрозумів, що він готовий завдати удару, тільки-но впевниться у своїх спільниках… готовий віддати їм останнього з Поттерів. Хто б тоді насмілився сказати, що він зрадив Лорда Волдеморта? Його б зустріли з почестями… Тому ви розумієте, що я мусив діяти. Адже я єдиний знав, що Пітер і досі живий…
Гаррі згадав, як містер Візлі ділився з дружиною: «Вартові кажуть, що він розмовляє вві сні… одні і ті ж слова…
— Хтось мовби запалив у моїй голові вогонь, і дементори були не в змозі його загасити… це не було радісне відчуття… це було якесь шаленство… воно давало мені силу, прояснювало думки. І ось якось увечері, коли дементори відчинили двері моєї камери, щоб подати їжу, я прослизнув повз них у подобі пса… Їм значно важче відчувати тварин, тож вони розгубилися… Я був неймовірно худий… такий худий, що зумів прослизнути крізь ґрати… У подобі пса я доплив до самого берега… далі на північ… і так аж сюди, на територію Гоґвортсу… Відтоді постійно жив у Забороненому лісі… хіба що… не втерпів і прийшов на квідич… ти, Гаррі, літаєш не гірше за батька…