Звичайне око Муді навіжено вибалушилося, а магічне втупилося в Гаррі. Гаррі розумів, що двері замкнені, а вчасно вихопити чарівну паличку не вдасться…

— У нас із Темним Лордом чимало спільного, — не змовкав Муді. Дедалі більше навісніючи, він лиховісно вирячився на Гаррі згори. — Скажімо, ми обидва мали негідних татусів. Обох нас — яке приниження, Гаррі! — назвали на їхню честь. І кожен з нас мав нечувану насолоду… вбити своїх батьків, і це забезпечило зростання Темного Ордену!

— Ви збожеволіли, — вигукнув Гаррі, не в змозі стриматися. — Ви божевільний!

— Божевільний? Та невже?! — голос Муді зірвався на крик. — Побачимо! Ми ще побачимо, хто з нас божевільний — тепер, коли Темний Лорд повернувся, коли поруч з ним я! Він повернувся, Поттере, і тобі не вдасться його перемогти! А зараз я переможу тебе!

Муді підняв чарівну паличку і роззявив рота. Гаррі сягнув рукою в мантію…

— Закляктус!

Спалахнуло сліпуче червоне сяйво і з несамовитим грюкотом та тріском двері кабінету розчахнулися.

Муді повалився на підлогу. Гаррі, все ще дивлячись туди, де щойно було Дикозорове лице, побачив у Зловорожому Люстерку Албуса Дамблдора, професора Снейпа та професорку Макґонеґел. Він озирнувся — усі троє стояли на порозі: Дамблдор попереду, простягши вперед чарівну паличку.

Тієї миті Гаррі вперше зрозумів, чому казали, нібито Дамблдор — єдиний чарівник, якого боїться Волдеморт. Досі Гаррі не доводилося бачити в директора такого жахливого виразу обличчя, як тепер, коли той розглядав непритомного Дикозора Муді. На обличчі не світилася звична м’яка усмішка, не сяяли лагідністю очі за скельцями окулярів. Холодною злістю промовляла кожна зморшка його старезного обличчя. Від нього віяло такою силою, наче пашіло жаром.

Дамблдор зайшов у кабінет, перевернув ногою непритомне тіло Муді, щоб побачити його обличчя. Снейп підійшов за ним, заглядаючи в Зловороже Люстерко, у якому все ще виднілося Снейпове зображення, що заглядало до кімнати.

Професорка Макґонеґел підійшла до Гаррі.

— Ходімо, Поттере, — прошепотіла вона. Тонка лінія її губів тремтіла, ніби професорка намагалася стримати ридання. — Ходімо… до лікарні…

— Ні, — різко заперечив Дамблдор.

— Дамблдоре, він мусить піти — поглянь на нього — на сьогодні йому досить…

— Він залишиться, Мінерво! Йому треба зрозуміти, — швидко проказав Дамблдор. — Розуміння — це перший крок до прийняття, бо лише сприйнявши, можна одужати. Він повинен знати, хто примусив його пройти через такі жорстокі випробування і чому.

— Муді, — проказав Гаррі, що й досі не міг у це повірити. — Як таке можливо?