— Він повернувся, — прошепотів Гаррі. — Волдеморт повернувся.

— Що відбувається? Що сталося?

Над Гаррі виринуло перевернуте обличчя Корнеліуса Фаджа — бліде й перелякане.

— О Господи! Діґорі! — прошепотів Фадж. — Дамблдоре, він мертвий!

Темні постаті, що товклися навколо, почали повторювати ці слова, передаючи їх далі… Натовп підхопив звістку:

— Він мертвий!.. Мертвий!.. Седрик Діґорі! Мертвий!

— Гаррі, відпусти його, — почувся голос Фаджа, а тоді хтось заходився відривати Гарріні пальці від нерухомого Седрикового тіла. Але Гаррі не відпускав.

Тоді все ще нечітке й розмите обличчя Дамблдора наблизилося до нього:

— Гаррі, ти вже йому не допоможеш. Це все. Відпусти його.

— Він хотів, щоб я приніс його сюди, — проказав Гаррі, переконаний, що це просто необхідно пояснити. — Седрик хотів, щоб я забрав його до батьків…

— Правильно, Гаррі… Але зараз відпусти його…

Дамблдор став навколішки і з небувалою для такого старого й худого чоловіка силою підняв Гаррі з землі й поставив на ноги. Гаррі захитався. У голові гримотіло. Ушкоджена нога не хотіла тримати. Натовп штовхався, кожен намагався підійти ближче, усі тиснули на Гаррі, сипали запитаннями:

— Що сталося? Що з ним? Діґорі мертвий?

— Йому треба в лікарню! — голосніше за всіх сказав Фадж. — Він хворий, він поранений. Дамблдоре, батьки Діґорі тут, на трибунах…

— Дамблдоре, я відведу Гаррі…

— Ні, краще я…

— Дамблдоре, сюди біжить Амос Діґорі… Він уже близько… Може, йому сказати — поки він ще не бачив?