Вона заховала пушок у пудреницю, а ельфиня-домовичка випросталася. Своєю головою вона ледве сягала сидіння Гепзібиного крісла, її тонка мов папір шкіра звисала з тіла так само, як і хрустке льняне простирадло, що в нього вона була закутана, наче в тогу.

— Як я виглядаю? — Гепзіба крутила головою, щоб побачити себе в дзеркальці з різних боків.

— Чудово, мадам, — пискнула Гокі.

Гаррі припустив, що в Гокі був записаний у контракті обов’язок брехати у відповідь на такі запитання, бо Гепзібу Сміт аж ніяк не можна було назвати привабливою.

Задзенькав дзвінок біля дверей і ельфиня та її господиня аж підскочили.

— Швидше, Гокі, швидше, він уже тут! — крикнула Гепзіба, й ельфиня подріботіла з кімнати, такої захаращеної різними речами, що важко було уявити, як можна ступити хоч крок і не звалити щонайменше десяток предметів: там були шафи, напхані лакованими скриньками, стелажі, заставлені тисненими золотом книжками, полиці з небесними сферами та глобусами, а також безліч квітучих рослин у вазонах, що стояли на мідних посудинах: словом, кімната була схожа одночасно на магічну антикварну крамничку і оранжерею.

Ельфиня-домовичка повернулася за кілька хвилин у супроводі стрункого юнака, в якому Гаррі легко впізнав Волдеморта. Той був у простому чорному костюмі, мав трохи довше, ніж у школі, волосся й запалі щоки, але все це йому личило: він здавався ще вродливішим, ніж колись. Волдеморт перетнув захаращену кімнату з упевненістю, що свідчила про неодноразові попередні візити, і низько схилився над пухкенькою ручкою Гепзіби, ледь торкнувшись її вустами.

— Я вам приніс квіти, — сказав він тихо, витворюючи з нічого букет троянд.

— Ох ти бешкетник! — пискнула стара Гепзіба, хоч Гаррі помітив заздалегідь поставлену на столику біля неї порожню вазу. — Ти балуєш літню даму, Томе… сідай, сідай… де Гокі… ага…

Ельфиня-домовичка вбігла до кімнати з тацею маленьких тістечок, яку поставила біля ліктя господині.

— Пригощайся, Томе, — запропонувала Гепзіба, — я ж знаю, що ти любиш мої тістечка. То як справи? Щось ти блідий. Забагато працюєш у тій крамниці, я вже сто разів тобі казала…

Волдеморт усміхнувся для годиться, й Гепзіба теж манірно вишкірилася.

— То яку ти цього разу вигадав причину для візиту? — запитала вона, кокетливо кліпаючи віями.

— Містер Беркс хоче запропонувати кращу ціну за панцир ґоблінської роботи, — пояснив Волдеморт. — П’ятсот ґалеонів, на його думку, це дуже справедливо…

— Стривай, стривай, не так швидко, бо я подумаю, що ти тут лише заради моїх дрібничок! — закопилила губки Гепзіба.