— Ні, я серйозно, — чесно зізнався Рон. — Я й не пам’ятаю, коли так кайфував від коментарів! А що це таке, до речі? — додав він, підносячи до очей схожу на цибулю штукенцію.

— Ой, та це гурдикорінь, — пояснила Луна, запихаючи в торбину котячий послід і поганку. — Можеш залишити собі, якщо хочеш, у мене є ще. Чудовий засіб від ковтоплімпів.

І вона пішла собі далі, а Рон пхикнув, стискаючи в руці гурдикорінь.

— Знаєте, вона мені щораз більше подобається, ця Луна, — зізнався він, коли вони вже доходили до Великої зали. — Я розумію, що вона божевільна, але це в хорошому…

Він раптом замовк. Біля підніжжя мармурових сходів стояла Лаванда Браун, і її вигляд обіцяв грозу.

— Здоров, — нервово привітався Рон.

— Ходімо, — пробурмотів Гаррі Герміоні, й вони проскочили далі, але ще встигли почути Лавандині слова:

— Чому ти мені не сказав, що виходиш сьогодні з лікарні? І чому з тобою вона?

Коли через півгодини Рон прийшов снідати, то був похмурий і роздратований; хоч він і сидів біля Лаванди, та Гаррі не чув, щоб вони за весь сніданок перекинулися хоч словом. Герміона старанно вдавала, що нічого не бачить, але разів зо два Гаррі помічав на її обличчі самовдоволену посмішку. Цілісінький день у неї був на диво добрий настрій, а ввечері у вітальні вона навіть погодилася переглянути (інакше кажучи, дописати) для Гаррі реферат з гербалогії, від чого досі категорично відмовлялася, бо розуміла, що Гаррі тоді дозволить Ронові все списати.

— Дуже дякую тобі, Герміоно, — квапливо поплескав її по спині Гаррі, бо глянув на годинника й побачив, що наближається восьма вечора. — Я вже мушу бігти, щоб не спізнитися до Дамблдора…

Вона нічого не відповіла, тільки викреслила з утомленим виглядом кілька його найслабших речень. Гаррі всміхнувся й побіг до виходу за портретом, а звідти до кабінету директора. Гаргуйль відскочив убік після згадки про ірисовий еклер, і Гаррі, перестрибуючи по дві сходинки, помчав Гвинтовими сходами нагору. У двері він постукав саме тієї миті, коли годинник у кабінеті пробамкав восьму.

— Заходь, — запросив Дамблдор, та коли Гаррі підняв руку до клямки, двері відчинилися самі. За ними стояла професорка Трелоні.

— Ага! — вона драматичним жестом показала на Гаррі, кліпаючи очима за товстелезними скельцями окулярів. — То ось чому, Дамблдоре, ти так безцеремонно викидаєш мене з кабінету!

— Дорога Сивіло, — дещо роздратовано пояснив Дамблдор, — ніхто тебе не збирається нізвідки безцеремонно викидати, але в мене призначено зустріч з Гаррі; крім того, ми з тобою вже про все поговорили…