Гаррі пронизав пекучий сором. Дамблдор не підвищував голосу, він навіть не був сердитий, але Гаррі волів би, щоб директор на нього кричав; це крижане розчарування було просто нестерпне.

— Пане директоре, — розпачливо пробелькотів він, — я ж не те, щоб зовсім не старався; просто було… стільки всього… все інше…

— Інше тобі було в голові, — договорив за нього Дамблдор. — Я розумію.

І знову запала мовчанка; такої незручної мовчанки ще не було в їхньому спілкуванні з Дамблдором; вона тривала нескінченно; в тиші лише чулося, як тихенько похропує уві сні портрет Арманда Діпіта у Дамблдора над головою. Гаррі почувався карликом — ніби він змалів, увійшовши в це приміщення.

Коли не стало терпцю, то він промимрив:

— Пане професоре, пробачте мені. Я мав би зробити більше… Я мав би розуміти, що ви мене не просили б, якби це не було так важливо.

— Дякую тобі, Гаррі, за ці слова, — тихо сказав Дамблдор. — То чи можу я сподіватися, що відтепер ти приділиш цій справі більше уваги, ніж досі? Наші наступні зустрічі втратять будь-який сенс, якщо ми не здобудемо цих спогадів.

— Пане директоре, я витягну з нього спогади, — щиро пообіцяв Гаррі.

— Тоді більше не будемо про це, — лагідніше промовив Дамблдор, — а продовжимо нашу історію з того місця, де закінчили. Пам’ятаєш, як це було?

— Так, пане директоре, — швидко відповів Гаррі. — Волдеморт убив свого батька, а також діда з бабою, і так усе підлаштував, ніби це скоїв його дядько Морфін. Тоді повернувся в Гоґвортс і запитав… він запитав професора Слизорога про горокракси, — все ще ніяково завершив він.

— Дуже добре, — похвалив Дамблдор. — Тепер ти, сподіваюся, згадаєш, що на самому початку цих наших зустрічей я тобі казав, що ми вступаємо в царство здогадок і припущень?

— Так, пане директоре.

— Сподіваюся, ти погодишся, що досі я демонстрував тобі переконливі джерела й факти, з яких я міг робити висновки про Волдемортову діяльність аж до його повноліття, тобто до сімнадцяти років?

Гаррі кивнув головою.

— Проте зараз, Гаррі, — вів далі Дамблдор, — усе стає туманніше й химерніше. Важко було знайти свідчення про Волдеморта-хлопчика, та майже неможливо знайти, хто був би готовий згадувати про дорослого Волдеморта. Чесно кажучи, я сумніваюся, що взагалі існує хоч одна жива душа, окрім нього самого, що могла б нам дати цілісний опис його життя після закінчення Гоґвортсу. Однак я хотів би ще поділитися з тобою двома останніми спогадами. — Дамблдор показав на дві кришталеві пляшечки, що поблискували біля сита спогадів. — Мені дуже цікаво порівняти твою думку з висновками, які зробив я.