— Ну що ж, — глибоко скривдженим тоном сказала професорка Трелоні. — Якщо ти не хочеш виганяти жеребця-узурпатора, то нехай так і буде… можливо, я знайду собі школу, де більше цінуватимуть мій талант…

Вона протиснулася повз Гаррі й поцокала Гвинтовими сходами донизу; було чути, як вона на півдорозі спіткнулася — Гаррі припустив, що, мабуть, заплуталась у своїх численних шалях.

— Зачини двері й сідай, — втомлено сказав Дамблдор.

Гаррі так і зробив. На письмовому столі в Дамблдора вже стояло сито спогадів та ще дві крихітні кришталеві пляшечки з вируючими спогадами.

— Професорка Трелоні й досі невдоволена, що Фіренце викладає? — запитав Гаррі.

— І досі, — підтвердив Дамблдор. — З віщуванням мороки значно більше, ніж я собі думав — мабуть, тому, що я сам цього предмета не вивчав. Я не можу попросити Фіренце повернутися до Лісу, бо його там не приймуть, але й не можу попросити покинути школу Сивілу Трелоні. Вона навіть не уявляє, що їй загрожує за межами замку. Розумієш, вона не знає… і навряд чи мудро було б їй про це казати… що саме вона виголосила пророцтво про тебе й Волдеморта.

Дамблдор важко зітхнув і додав:

— Але ну їх, ці проблеми з учителями. Нам треба обговорити набагато важливіші справи. По-перше… чи впорався ти з завданням, яке я дав тобі наприкінці нашого попереднього уроку?

— Е-е, — розгубився Гаррі. Через уроки явлення, квідич, Ронове отруєння, тріщину в черепі, та ще й намагання з’ясувати, що задумав Драко Мелфой, Гаррі геть забув про той спогад, що Дамблдор просив виманити в професора Слизорога… — Пане директоре, я питав про це професора Слизорога після уроку настійок, але він мені, е-е, відмовив.

На мить запала тиша.

— Розумію, — нарешті промовив Дамблдор, так уважно дивлячись на Гаррі поверх своїх схожих на два півмісяці окулярів, що Гаррі вкотре відчув, ніби його наскрізь просвічує рентґенівське проміння. — І ти, мабуть, вважаєш, що зробив усе, що міг? Скористався всією своєю неабиякою винахідливістю? Випробував усі, на які тільки був здатний, хитромудрі підступи, аби здобути ці спогади?

— Ну, — затягував Гаррі час, не знаючи, як усе пояснити. Його єдина спроба здобути спогади здавалася тепер просто нікчемною. — Ну… в той день, коли Рон помилково проковтнув любовне зілля, я відвів його до професора Слизорога. Я подумав, якщо пощастить застати професора Слизорога в доброму гуморі…

— І що, вдалося? — поцікавився Дамблдор.

— Ні, пане директоре, бо тоді отруївся Рон…

— …і ти, звісно, забув, що треба добути спогади; годі сподіватися чогось іншого, якщо товариш у біді. Але коли з’ясувалося, що містер Візлі цілковито одужає, то я мав надію, що ти згадаєш про моє завдання. Я начебто чітко тобі розтлумачив, настільки ці спогади важливі. Я взагалі робив усе можливе, аби тебе переконати, що ці спогади мають для нас вирішальне значення; без них ми тільки марнуємо час.