— Пане директоре, але ж він не отримав цієї посади?

— Не отримав. Професор Діпіт сказав, що у вісімнадцять років Волдеморт ще занадто молодий для такої роботи, і порадив йому звернутися за кілька років, якщо він не передумає стати вчителем.

— А ви як до цього тоді поставилися, пане директоре? — вагаючись, запитав Гаррі.

— З глибоким занепокоєнням, — відповів Дамблдор. — Я радив Армандові його не брати… я не пояснював йому тих причин, про які розповів тобі, бо професор Діпіт любив Волдеморта й був переконаний у його чесності… та я дуже не хотів, щоб Волдеморт залишився в школі, та ще й з такою владою в руках.

— А якої саме посади він домагався, пане директоре? Який предмет хотів викладати?

Гаррі відчув, що знає відповідь ще до того, як вона злетіла з Дамблдорових вуст.

— Захист від темних мистецтв. Його тоді викладала стара професорка, яку звали Галатея Веселодум і яка пропрацювала в Гоґвортсі майже півстоліття.

Отож Волдеморт влаштувався на роботу в крамницю «Борджин і Беркс», і всі вчителі, які були ним захоплені, бідкалися, яка це втрата, що такий блискучий молодий чаклун працює в якійсь там крамничці. Але Волдеморт не був там звичайним помічником. Чемний, вродливий і розумний, він невдовзі почав виконувати досить особливі завдання, про які може йтися лише в таких закладах, як «Борджин і Беркс», що, як тобі, Гаррі, відомо, спеціалізуються на товарах з незвичайними й могутніми властивостями. Волдемортові партнери посилали його переконувати власників віддавати їм на продаж свої скарби. Виявилося, що він має до цього неабиякий хист.

— Можу собі уявити, — не втримався Гаррі.

— Атож, — погодився Дамблдор, і на його вуста набігла тінь усмішки. — А зараз настав час послухати ельфиню-домовичку Гокі, яка працювала в дуже старої й дуже багатої відьми на ім’я Гепзіба Сміт.

Дамблдор ударив пляшечку чарівною паличкою, щоб з неї вилетів корок, і вилив вируючий спогад у кам’яну чашу.

— Ти перший, Гаррі.

Гаррі встав і нахилився над укритим хвильками сріблястим вмістом сита спогадів. Його обличчя торкнулося поверхні, він провалився в темну порожнечу і приземлився в якійсь вітальні перед гладкущою старою жінкою у вигадливій рудій перуці та яскраво-рожевому комплекті мантій, що спадали хвилями, роблячи її схожою на якийсь розталий морозивний торт. Жінка дивилася в малесеньке прикрашене коштовним камінням дзеркальце й великим пушком рум’янила й так уже червоні щоки, а крихітна старезна ельфиня зашнуровувала на її товстих ногах вузенькі єдвабні пантофлі.

— Швидше, Гокі! — владно звеліла Гепзіба. — Він сказав, що прийде о четвертій, залишилося кілька хвилин, а він не запізнюється ніколи!