— Давайте я вип’ю замість вас, — у розпачі запропонував Гаррі.

— Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, — відказав Дамблдор. — Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?

— А чи можна…

— Даєш чи ні?

— Але…

— Твоє слово, Гаррі.

— Я… так, але…

Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Дамблдор занурив кришталевого келиха в рідину. Якусь частку секунди Гаррі ще сподівався, що директор не зможе торкнутися келихом рідини, проте кришталь миттєво пронизав її поверхню; коли келих заповнився по вінця, Дамблдор підніс його до вуст.

— За твоє здоров’я, Гаррі.

І він осушив келих. Гаррі перелякано дивився на нього, так міцно вчепившись за край чаші, що аж пальці заніміли.

— Пане професоре? — стурбовано запитав він, коли Дамблдор поставив порожній келих. — Як ви почуваєтесь?

Дамблдор із заплющеними очима захитав головою. Гаррі не знав, чи страждає директор від болю. Дамблдор ще раз наосліп зачерпнув келихом з чаші і знову випив.

У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.

— Пане професоре, — напруженим голосом запитав Гаррі, — ви мене чуєте?

Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий сон. Келих почав випадати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив кришталеву посудину й притримав.

— Пане професоре, ви мене чуєте? — голосно перепитав він, і його голос луною розлігся в печері.

Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.

— Я не хочу… не примушуй мене…

Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.

— …не подобається… хочу зупинитися… — простогнав Дамблдор.