Місіс Візлі притулилася до чоловіка й дивилася, як несхожа на саму себе Флер змащує Біллові рани. Усі мовчали. Гаррі боявся поворухнутися. Він, як і всі інші, чекав, коли місіс Візлі вибухне.

— Наша люба тітонька Мюріель, — сказала після довгої паузи місіс Візлі, — має чудову діадему… ґоблінської роботи… і я впевнена, що вона позичить цю діадему на ваше весілля. Вона страшенно любить Білла, знаєш, а діадема дуже пасуватиме до твого волосся.

— Д’якую вам, — стримано сказала Флер. — Я впевнена, шо тсе буде гагно.

А тоді… Гаррі навіть не помітив, як це сталося… обидві жінки ридали, вже обнявшись. Спантеличений, дивуючись, чи не збожеволів раптом увесь білий світ, він озирнувся: Рон був не менш приголомшений, ніж Гаррі, а Джіні з Герміоною обмінювалися враженими поглядами.

— Ти бачиш! — пролунав напружений голос. Тонкс уважно дивилася на Люпина. — Вона все одно хоче за нього заміж, хоч він і покусаний! Їй це байдуже!

— Це інша ситуація, — ледве ворушив устами Люпин, що раптом аж заціпенів. — Білл не буде справжнім вовкулакою. Ці випадки зовсім…

— Але мені теж байдуже, мені це байдуже! — схопила Тонкс Люпина за мантію й затрясла. — Я вже мільйон разів тобі казала…

І Гаррі раптом зрозумів, що означав патронус Тонкс, і її сіре волосся, і чому вона прибігла по Дамблдора, коли почула, що на когось напав Ґрейбек; Тонкс і справді була закохана, тільки не в Сіріуса…

— А я тобі казав уже мільйон разів, — відповів Люпин, уникаючи її погляду і дивлячись у підлогу, — що я для тебе надто старий, і вбогий… і небезпечний…

— Ремусе, я завжди казала, що ця твоя позиція просто сміховинна, — втрутилася місіс Візлі, визираючи з-за плеча Флер і поплескуючи її по спині.

— Нічого не сміховинна, — наполягав на своєму Люпин. — Тонкс заслуговує молодого й дужого.

— Але ж вона хоче тебе, — ледь-ледь усміхнувся містер Візлі. — До того ж, Ремусе, молоді й дужі чоловіки не завжди такими залишаються. — Він засмучено показав на свого сина, що лежав між ними.

— Зараз… не час це обговорювати, — відповів Люпин і збентежено озирнувся, намагаючись ні на кого не дивитися. — Дамблдор помер…

— Дамблдор був би просто щасливий, якби знав, що в світі стало хоч на крихту більше любові, — зронила професорка Макґонеґел, і тут знову відчинилися двері й увійшов Геґрід.

Ті місця його обличчя, що не заросли волоссям та бородою, були вогкі й напухлі; він здригався від ридань, тримаючи в руці свою плямисту хустинку-як-скатертинку.

— Я… я си все зробив, пані професорко, — ледве вимовив він. — З-забрав його. Професорка Спраут повкладала діточок у ліжка. Професор Флитвік ще си лежить, але каже, що з ним усьо буде файно, а професор Слизоріг просив переказати, що міністерство вже поінформоване.