— Нам треба порадитися з опікунами, — запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. — Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.

— Геґріде, ти щось нічого не кажеш, — звернулася до нього професорка Макґонеґел. — А як на твою думку — чи можна залишати Гоґвортс відкритим?

Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:

— Йой, та я не знаю, пані професорко… най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка…

— Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, — лагідно сказала Макґонеґел, — і я її ціную.

— Ну, я залишаюся, — сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. — Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але… йой, я не знаю… Гоґвортс без Дамблдора…

Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.

— Ну що ж, — сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я, перевіряючи, чи не прибув міністр, — тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.

Тепер щодо відправки учнів додому… є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра…

— А як же похорон Дамблдора? — втрутився нарешті в розмову Гаррі.

— Ну… — затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, — я… я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі…

— Отже, так воно й буде? — сердито запитав Гаррі.

— Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, — пояснила професорка Макґонеґел. — Жоден інший директор чи директорка не були…

— Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, — прохрипів Геґрід.

— Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, — заявив професор Флитвік.

— Безперечно, — погодилася професорка Спраут.

— Але в такому разі, — сказав Гаррі, — ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним…

Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.

— …попрощатися.

— Добре сказано, — пискнув професор Флитвік. — Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.