— …то йому ше дюже пошчастило, шо він одгушується зі мною, — пожартувала Флер, підбиваючи Біллові подушки, — бо тут усі стгашенно пегесмажують м’ясо, я завшти тсе казала.

— Доведеться мені, мабуть, змиритися з тим, що він на ній ожениться, — зітхнула Джіні трохи згодом того ж вечора, коли сиділа з Гаррі, Роном та Герміоною біля відчиненого вікна ґрифіндорської вітальні й дивилася на оповиті сутінками шкільні угіддя.

— Не така вона й погана, — знизав плечима Гаррі. — Хоч і негарна, — швиденько додав, коли Джіні підняла брови.

Вона мимохіть засміялася.

— Ну, якщо вже мама її витримує, то я теж витримаю.

— Ще хтось зі знайомих помер? — запитав Рон Герміону, яка переглядала «Вечірній віщун».

Герміона скривилася від награної твердості його голосу.

— Ні, — сказала вона, згортаючи газету. — Снейпа й досі розшукують, але жодних слідів…

— Певно, що жодних, — Гаррі гнівався щоразу, коли виринала ця тема. — Снейпа не знайдуть, поки не знайдуть Волдеморта, а судячи з того, що за весь цей час його так і не спромоглися знайти…

— Я йду спати, — позіхнула Джіні. — Я вже не спала нормально, відколи… ну… треба нарешті виспатися.

Вона поцілувала Гаррі (Рон демонстративно відвернувся), помахала всім іншим рукою й пішла до дівчачих спалень. Щойно за нею зачинилися двері, як Герміона нахилилася до Гаррі з надзвичайно «Герміониним» виразом обличчя.

— Гаррі, я сьогодні вранці в бібліотеці щось знайшла…

— Р. А. Б.? — запитав Гаррі й випростався.

Він не відчував такого, як колись, збудження, цікавості, палкого прагнення дістатися до самого дна таємниці; він просто знав, що необхідно з’ясувати правду про істинний горокракс, перш ніж він вирушить далі по тій темній і звивистій стежці, що простяглася перед ним, по стежці, на яку вони ступили разом з Дамблдором і яку тепер він повинен був пройти сам. Десь має бути не менше, як чотири горокракси, і кожен треба знайти і знищити, бо лише після того з’явиться хоч якась можливість убити Волдеморта. Гаррі подумки промовляв їхні назви, ніби таким чином міг хоч якось до них наблизитися: «медальйон… чашка… змія… щось від Ґрифіндора чи Рейвенклов… медальйон… чашка… змія… щось від Ґрифіндора чи Рейвенклов…»

Ця мантра пульсувала в свідомості, коли Гаррі лягав спати, і його сни були сповнені чашок, медальйонів та загадкових предметів, до яких він ніяк не міг добутися, хоч Дамблдор і пропонував Гаррі мотузяну драбину, що перетворювалася на змій одразу, як він починав по ній лізти…

На другий день після смерті Дамблдора Гаррі показав Герміоні записку з медальйона, і хоч вона відразу й не розпізнала, щоб ці ініціали належали якомусь маловідомому чаклунові, про якого вона могла десь читати, однак тепер бігала в бібліотеку значно частіше, ніж треба людині, яка не має домашніх завдань.