Розділ сімнадцятий Таємниця Батільди

Розділ сімнадцятий

Таємниця Батільди

— Гаррі, стій.

— Що таке?

Вони щойно порівнялися з могилою невідомого Ебота.

— Тут хтось є. За нами хтось стежить. Я відчуваю. Там, за кущами.

Вони завмерли, тримаючись одне за одного і вдивляючись у густі чорні кущі, що огороджували цвинтар. Гаррі нічого там не бачив.

— Ти певна?

— Я бачила, як там щось рухалося, клянуся, що бачила…

Вона вивільнила руку з чарівною паличкою.

— Ми схожі на маґлів, — нагадав Гаррі.

— Маґлів, які щойно поклали квіти на могилу твоїх батьків! Гаррі, я впевнена — там хтось є!

Гаррі згадав «Історію магії». На цвинтарі повинні бути привиди. А що як?.. Але тут він почув шурхіт і побачив, як з куща, на який показувала Герміона, посипався сніг. Привиди не розсипають снігу.

— Це кіт, — припустив за якусь мить Гаррі, — або пташка. Якби то був смертежер, ми б уже давно були мертві. Краще ходімо звідси й знову накинемо плащ-невидимку.

Йдучи з цвинтаря, вони увесь час озиралися. Гаррі аж ніяк не почувався таким оптимістом, яким прикидався, щоб заспокоїти Герміону, тому дуже зрадів, коли вони нарешті вийшли за хвіртку на слизький тротуар. Знову сховалися під плащ-невидимку. Людей у пабі стало ще більше, вони хором виспівували колядку, яка недавно звучала в церкві. Гаррі подумав, чи не знайти їм притулок у пабі, та не встиг він розкрити рота, як Герміона прошепотіла:

— Ходім сюди, — і потягла його темною вуличкою, що вела з села кудись у зовсім протилежний бік, ніж вони прийшли.

Гаррі бачив, де вдалині закінчуються будиночки, а вулиця перетворюється на польову дорогу. Вони ледь не бігли повз вікна, де за шторами сяяли різнобарвні вогні й проступали обриси різдвяних ялинок.

— Як нам знайти Батільдин будинок? — запитала Герміона. Вона тремтіла зі страху й постійно озиралася. — Гаррі? Що скажеш? Гаррі?