Луна прикрасила стелю своєї кімнати п’ятьма чудово намальованими обличчями своїх друзів: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо картин звивалося неначе п’ять золотих ланцюжків, з’єднуючи їх між собою, та коли Гаррі уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне-єдине слово, написане тисячі разів золотим чорнилом: друзі… друзі… друзі…

Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була охайна й доглянута — в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.

Щось тут було не так. На блідо-голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося криваво-червоне небо.

— Що там таке? — поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.

— Містере Лавґуд, — запитав Гаррі. — А де Луна?

— Не зрозумів?

— Де Луна?

Ксенофілій завмер на сходах.

— Я… я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.

— А чого ж у вас на таці лише чотири миски?

Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках Ксенофілія.

— Таке враження, що Луни тут не було вже кілька тижнів, — сказав Гаррі. — Нема її одягу, і на ліжку вже давно ніхто не спав. Де вона? І чому ви постійно дивитесь у вікно?

Ксенофілій впустив тацю. Миски гойднулися й порозбивалися. Гаррі, Рон і Герміона вихопили чарівні палички і Ксенофілій завмер, з рукою, що ледь-ледь не встигла сягнути в кишеню. У цю мить друкарський верстат голосно бахнув і на підлогу з-під скатертини посипалися численні номери «Базікала»; верстат нарешті замовк.

Герміона, не відводячи чарівної палички від містера Лавґуда, нахилилася й підняла один журнал.

— Гаррі, подивись.

Незважаючи на розгардіяш, він швидко підійшов до неї. На першій сторінці «Базікала» красувався його знімок з написом «Небажаний номер один» і повідомленням про винагороду за нього.

— Що, «Базікало» змінив редакційну політику? — холодно поцікавився Гаррі, а мозок його працював на повних обертах. — Цікаво, що ви робили, містере Лавґуд, коли вийшли з будинку? Посилали сову в міністерство?