— Є один вихід, — швидко сказав Гаррі й розповів про тунель, що веде в «Кабанячу голову».

— Поттере, йдеться про сотні учнів…

— Я знаю, пані професорко, але якщо Волдеморт і смертежери зосередяться на школі, їх не цікавитиме, хто там роз’являється з «Кабанячої голови».

— Щось у цьому є, — погодилася вона. Націлила чарівну паличку на парочку Керроу — і на їхні зв’язані тіла впали сріблясті сіті, обвили їх і підняли. Брат і сестра повисли під синьо-золотою стелею, наче дві великі й огидні морські потвори. — Ходімо. Треба попередити вихователів інших гуртожитків. І краще накинь плаща.

Вона покрокувала до дверей і підняла чарівну паличку. З палички вистрибнули три срібні кішки з характерними цяточками навколо очей. Патронуси елегантно бігли попереду, освітлюючи ґвинтові сходи срібним сяйвом, а професорка Макґонеґел, Гаррі й Луна поспішали за ними.

У коридорах, де вони пробігали, патронуси один по одному їх покидали. Поли картатого халата професорки Макґонеґел шелестіли по підлозі. Гаррі й Луна під плащем намагалися не відставати.

Вони вже спустилися на два поверхи вниз, коли до тупотіння їхніх ніг приєдналися ще чиїсь м’які кроки. Гаррі, попри біль у шрамі, почув їх перший. Він почав намацувати в капшучку на шиї Карту Мародера, та не встиг її витягти, як Макґонеґел теж зрозуміла, що вони не самі. Вона зупинилася, підняла чарівну паличку, приготувавшись до двобою, і спитала:

— Хто тут?

— Це я, — відповів тихий голос.

З-за обладунків вийшов Северус Снейп.

Побачивши його, Гаррі закипів ненавистю. Він уже забув окремі деталі Снейпової зовнішності, бо їх витіснила з пам’яті величина його злочинів. Забув, як його масне чорне волосся обрамляло худе лице, забув холодний мертвотний погляд його очей. Снейп був не в піжамі, а в звичній чорній мантії, і теж наготував до бою чарівну паличку.

— Де Керроу? — спокійно запитав він.

— Мабуть, Северусе, там, де ти звелів їм бути, — відповіла професорка Макґонеґел.

Снейп підступив ближче і кинув погляд повз професорку Макґонеґел, ніби знав, що тут є й Гаррі. Гаррі теж тримав чарівну паличку напоготові.

— У мене було враження, — сказав Снейп, — що Алекта затримала якогось непроханого гостя.

— Справді? — перепитала професорка Макґонеґел. — І чому ж у тебе виникло таке враження?

Снейп ледь помітно смикнув лівою рукою, де на його шкірі була витаврувала Чорна мітка.

— Ой, ну аякже, — глузливо сказала професорка Макґонеґел. — У вас, смертежерів, є свої індивідуальні засоби зв’язку, я геть забула.

Снейп удав, що не чує. Його очі уважно оглядали простір навколо неї, він підступав дедалі ближче з таким виглядом, наче сам не розумів, що робить.