Вона розсердилася на саму себе.

— За життя, — сказала вона негнучким голосом, — я була Геленою Рейвенклов.

— То ви її дочка? Тоді ви маєте знати, що сталося з діадемою!

— Хоч діадема й дарує мудрість, — вона явно намагалася себе опанувати, — та я сумніваюся, що вона допомогла б тобі здолати чаклуна, який називає себе лордом…

— Та я ж вам уже казав, що не збираюся її носити! — розлючено урвав її Гаррі. — Нема коли пояснювати… але якщо вам не байдужий Гоґвортс, якщо ви хочете, щоб було покінчено з Волдемортом, то розкажіть усе, що знаєте про діадему!

Вона незворушно висіла в повітрі, дивлячись на нього, і Гаррі почала охоплювати безнадія. Якби їй було щось відомо, то вона б розповіла про це Флитвіку чи Дамблдору, котрі, мабуть, не раз її розпитували. Він похитав головою і повернувся, щоб іти, коли вона ледь чутно промовила:

— Я вкрала материну діадему.

— Ви… що ви зробили?

— Я вкрала діадему, — повторила пошепки Гелена Рейвенклов. — Хотіла стати розумнішою, впливовішою за рідну матір. Я втекла з діадемою.

Він не знав, як йому вдалося завоювати її довіру, та й не питав про це. Він просто уважно слухав, а вона розповідала:

— Кажуть, мати не зізналася, що діадема зникла, а вдавала, ніби коштовність усе ще в неї. Вона приховувала втрату й мою жахливу зраду навіть від інших засновників Гоґвортсу.

— А тоді мати занедужала… смертельно занедужала. Попри все моє віроломство, вона жадала знову зі мною побачитися. Послала одного чоловіка, що давно мене любив, хоч я й відхилила всі його залицяння, щоб той мене знайшов. Знала, що він не заспокоїться, поки не доб’ється свого.

Гаррі чекав. Вона важко зітхнула й відкинула назад голову.

— Він вистежив мене в лісі, де я переховувалась. Коли я відмовилася з ним повертатися, він знавіснів. Барон мав дуже запальну вдачу. Розлючений моєю відмовою і заздрячи моїй свободі, він пронизав мене ножем.

— Барон? Тобто?..

— Так, Кривавий Барон, — підтвердила Сіра Пані й відхилила плащ, щоб показати темну рану на грудях. — Коли ж він побачив, що накоїв, то відчув муки каяття. Схопив той самий ніж і вбив себе. І ось уже багато століть він носить ланцюги як символ каяття… а як же інакше, — додала вона з гіркотою.

— А… а діадема?

— Залишалася там, де я її заховала, коли почула, що барон бреде лісом, шукаючи мене. В одному дуплистому дереві.