— Молодчинка! — проревів хтось, пробігаючи крізь хмару куряви до них, і Гаррі знову впізнав Еберфорса. Його сиве волосся розвівалося, він вів за собою групку учнів.

— Здається, вони можуть прорвати північний мур, а ще вони привели з собою велетів!

— Ти бачив Ремуса? — гукнула йому навздогін Тонкс.

— Він бився з Дологовим, — крикнув їй Еберфорс, — а потім я його не бачив!

— Тонкс, — сказала Джіні, — Тонкс, я не сумніваюся, що з ним усе гаразд…

Але Тонкс уже зникла в куряві, майнувши вслід за Еберфорсом.

Джіні безпомічно глянула на Гаррі, Рона й Герміону.

— З ними все буде добре, — сказав Гаррі, хоч і розумів, що це тільки порожні слова. — Джіні, ми зараз повернемось, ти, головне, нікуди не лізь, бережи себе… Побігли! — гукнув він Ронові й Герміоні, і вони помчали назад, туди, де за міцною стіною кімната на вимогу чекала наступного гостя, щоб виконати його наказ.

«Мені потрібне місце, де все заховано», — почав благати її подумки Гаррі, і після третьої спроби в стіні матеріалізувалися двері.

Несамовитий галас бою вщух тієї ж миті, коли вони переступили поріг і зачинили за собою двері. Запала суцільна тиша. Вони були в приміщенні завбільшки як собор, вельми схожому на містечко, вибудуване з речей, захованих тисячами давно померлих учнів.

— І він навіть не подумав, що сюди може зайти хто завгодно? — здивувався Рон, і голос його луною відгукнувся в тиші.

— Він думав, що ніхто, крім нього, — відповів Гаррі. — Але йому не пощастило, бо мені колись довелося тут дещо заховати… сюди, — додав він, — я думаю, там…

Він проминув опудало троля і щезальну шафу, полагоджену торік Драко Мелфоєм з такими катастрофічними наслідками, а тоді завагався, придивляючись до проходів з різним мотлохом. Не міг пригадати, куди йти далі…

— Акціо діадема, — вигукнула у відчаї Герміона, проте ніщо до них не полетіло. Здавалося, що кімната, як і ґрінґотське підземелля, не бажає так легко розлучатися зі схованими в ній речами.

— Давайте розділимось, — сказав Гаррі друзям. — Шукайте кам’яне погруддя старого чоловіка в перуці й тіарі! Воно стоїть на шафі, причому, десь зовсім близько…

Вони рушили кожен своїм переходом. Гаррі чув кроки друзів, що відлунювали від височенних стосів мотлоху — пляшок, капелюхів, кліток, стільців, книжок, зброї, мітел, биток…

— Це десь тут, — бурмотів сам собі Гаррі. — Десь тут… десь тут…

Він усе далі заглиблювався в цей лабіринт, шукаючи знайомі ще з попереднього відвідування кімнати предмети. Власне дихання голосно лунало у вухах… І раптом здригнулася, здається, вся його душа. Ось вона, попереду, потріскана стара шафа, в якій він колись заховав був свій підручник з настійок, а зверху на ній стоїть погруддя рябого кам’яного чаклуна, що мав на голові стару запорошену перуку і древню вицвілу тіару.