Гаррі розумів, що відчуває Рон: гонитва за ще одним горокраксом не давала радості помсти. Він і сам хотів битися, карати їх — тих, що вбили Фреда, а ще він хотів розшукати решту Візлів, і понад усе — переконатися, упевнитися, що Джіні не… та він і думки такої не міг допустити…

— Ми будемо битися! — наполягала Герміона. — Доведеться битися, щоб добратися до змії! Тільки не забуваймо, що повинні зробити саме ми! Тільки ми це можемо зупинити!

Вона теж плакала й витирала сльози роздертим і обсмаленим рукавом, а тоді кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і, все ще міцно тримаючи Рона, повернулася до Гаррі:

— З’ясуй, де зараз Волдеморт, бо змія ж має бути з ним. З’ясуй, Гаррі… зазирни в нього!

Чому це було так легко? Тому, що його шрам уже кілька годин палав, прагнучи донести до нього Волдемортові думки? Він заплющив очі, виконуючи її команду, й одразу крики, вибухи й безладні звуки бою вщухли і стали ледве чутні, немовби він перебував далеко-далеко…

Він стояв серед покинутої, проте на диво знайомої кімнати з обшарпаними шпалерами, з вікнами, забитими дошками. Звуки битви сюди долинали, однак були приглушені й далекі. Крізь єдине вільне від дощок вікно виднілися віддалені спалахи біля замку, але в самій кімнаті було темно, бо одна гасова лампа не могла її освітити.

Він крутив у руках чарівну паличку, дивився на неї, але думками був у тій загадковій кімнаті в замку, яку міг знайти лише він, бо щоб її виявити, як і легендарну Таємну кімнату, треба мати дуже тонкий, лукавий і допитливий розум… він не сумнівався, що діадеми хлопець не знайде… втім, ця Дамблдорова маріонетка і так зайшла набагато далі, ніж він сподівався… занадто далеко…

— Володарю, — пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. — Володарю… будь ласка… мій син…

— Якщо твій син загинув, Луціусе, — це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?

— Ні… ніколи, — прошепотів Мелфой.

— На це єдина твоя надія.

— Ви… ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від вашої? — запитав тремтячим голосом Мелфой. — Чи не було б… ви вже мені вибачте… розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с-самому?

— Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з’ясувати, що сталося з сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.