— Швидко, Гаррі! — звідкілясь здалеку почувся Герміонин голос, — патронуси, давай!

Він підняв чарівну паличку, однак глуха безнадія охопила його. Фред загинув, а Геґрід теж, мабуть, зараз помирає, якщо ще не помер. А скільки сьогодні полягло людей, яких він навіть не знав. Було таке відчуття, ніби душа вже покинула тіло…

— ГАРРІ, ШВИДШЕ! — закричала Герміона.

Ціла сотня дементорів пливла на нього, наближалася, висмоктуючи собі шлях до Гарріної безнадії, що обіцяла їм розкішний бенкет…

Він побачив Ронового срібного пса-тер’єра, що злетів угору, кволо замерехтів і згас. Помітив Герміонину видру, що перекрутилась у повітрі і теж зникла. Чарівна паличка затремтіла в його руці, і він уже майже жадав цього забуття, обіцяної порожнечі, втрати відчуттів…

І тут над головами Гаррі, Рона й Герміони промайнули срібні заєць, вепр і лис. Дементори відкотилися від цих створінь. Ще троє людей прибуло з темряви і стало поруч з ними, тримаючи у простягнутих руках чарівні палички й вичакловуючи патронусів: Луна, Ерні та Шеймус.

— Усе гаразд, — підбадьорливо сказала Луна, так, ніби вони були на звичайному тренуванні ДА в кімнаті на вимогу. — Усе гаразд, Гаррі… ану подумай про щось радісне…

— Щось радісне? — перепитав він надтріснутим голосом.

— Ми досі ще живі, — прошепотіла вона, — ми ще б’ємося. Думай, швиденько…

Спалахнула срібна іскорка, з’явилося мерехтливе сяйво, і ось, після неймовірних, надлюдських зусиль з кінчика чарівної палички Гаррі вистрибнув олень. Він легким галопом помчав уперед, і дементори почали розбігатися по-справжньому. Ніч одразу потеплішала, а звуки довколишньої битви залунали у вухах набагато голосніше.

— Не знаю, як вам дякувати, — тремтячим голосом сказав Рон, повернувшись до Луни, Ерні та Шеймуса, — ви врятували…

Щось заревіло, земля задвигтіла, наче від землетрусу, і з темного лісу вийшов ще один велет, розмахуючи довбнею, товщою за людину.

— ТІКАЙМО! — крикнув Гаррі, але міг би й не кричати. Усі розбіглися хто куди — і саме вчасно, бо наступної миті широченна стопа потвори тупнула точнісінько туди, де щойно всі стояли. Гаррі озирнувся. Рон і Герміона бігли за ним, а всі інші повернулися на поле бою.

— Тікаймо звідси! — зарепетував Рон, коли велет знову махнув довбнею і заревів так, що луна прокотилася над шкільними угіддями від краю до краю.

— До Войовничої Верби, — сказав Гаррі. — Бігом!

Якимось чином він таки відгородив усе в голові, наче зіпхнув у комірчину, в яку не міг зараз навіть зазирнути: думки про Фреда й Джорджа, страх за всіх тих людей, яких так любив і які тепер билися — хто в замку, а хто на шкільному подвір’ї. Усе це мусить зачекати, бо їм треба бігти, треба знайти змію і Волдеморта, бо це був, як казала Герміона, єдиний шлях, щоб покінчити з цим жахом…