Він помчав, майже повіривши, що може перегнати саму смерть. Не зважав на пучки світла, що шугали навколо нього в темряві, на шум озера, що бушувало, неначе море, на шелест Забороненого лісу, хоч ніч була безвітряна. Він біг шкільними угіддями, що й самі, здається, повстали, біг швидко, як ніколи в житті, і саме він перший побачив це велике дерево, Вербу, що захищала таємний вхід при своєму корінні гілками, схожими на батоги й різки.

Важко дихаючи й ковтаючи повітря, Гаррі вповільнив ходу, обминаючи гілля Верби, що шмагала повітря. Він придивлявся в темряві до її товстого стовбура, щоб побачити той єдиний сучок на корі, який міг її паралізувати. Підбігли Рон і Герміона. Герміоні забракло повітря, вона не могла говорити.

— Як… як нам туди пролізти? — хекав Рон. — Я бачу… це місце… якби ж у нас… був Криволапик…

— Криволапик? — прохрипіла Герміона, зігнувшись удвоє й хапаючись за груди. — Ти чарівник чи хто?

— О… так… ага…

Рон подивився навколо, націлився чарівною паличкою на гілочку, що лежала на землі, й сказав:

— Вінґардіум Левіоза! — Гілочка піднялася, перекрутилася в повітрі, наче підхоплена подувом вітру, і прослизнула крізь лиховісне вимахування вербових гілок до самого стовбура. Торкнулася якогось місця біля коріння і невгамовне дерево миттєво завмерло.

— Чудово! — похвалила Рона Герміона.

— Заждіть.

На одну непевну секунду Гаррі завагався, прислухаючись до шуму й гуркоту битви. Волдеморт хотів, щоб він це зробив, хотів, щоб прийшов… чи не заведе він Рона й Герміону в пастку?

Та потім реальність ніби насунулася на нього, жорстока й однозначна: єдиний вихід був — убити змію, а змія була з Волдемортом, а Волдеморт був по той бік цього тунелю…

— Гаррі, ми йдемо, залазь! — підштовхнув його Рон.

Гаррі прослизнув у земляну нору, сховану між корінням. Вона була значно вужча, ніж попереднього разу. Стеля в тунелі була дуже низька. Чотири роки тому вони йшли, згинаючись, а зараз мусили просто повзти. Гаррі поліз перший із засвіченою чарівною паличкою, щомиті очікуючи якихось перешкод, але їх не було. Вони повзли мовчки, й Гаррі не зводив очей з хисткої плями світла, що падало з чарівної палички в його руці.

Нарешті тунель почав підніматися вгору, й Гаррі побачив попереду тонесеньку смужечку світла. Герміона смикнула його за ногу.

— Плащ! — прошепотіла вона. — Накинь плащ!

Він помацав за спиною, а вона тицьнула йому в долоню згорток ковзкої тканини. Він насилу накрився плащем, пробурмотів: «Нокс» — погасив чарівну паличку і якомога тихіше поповз далі на чотирьох. Усі його чуття були напружені, він щосекунди очікував, що його буде викрито, що він почує різкий холодний голос, побачить спалах зеленого світла.