— А я? Чи я для тебе нічого не значу?

— Ти значиш для мене дуже багато. І я хочу, щоб ти вийшла за мене заміж.

— Коли? Через десять років?

— Ні. Зараз. Якомога швидше.

— А на що житимемо? Мама нічого не зможе мені дати. Та навіть якби й могла, то не дала б. Сказала б, що це неправильно — допомагати тобі вести життя нероби.

— А я б нічого й не взяв від твоєї матері, — відповів Ларрі. — Я одержую три тисячі на рік. Для Парижа цього більш ніж досить. Ми могли/б найняти квартирку, взяти bonne à tout faire[53]. Серденько, як би ми щасливо зажили!

— Але ж, Ларрі, на три тисячі на рік прожити неможливо!

— Ще й як можливо. Стільки людей мають куди менше, і живуть, нівроку їм.

— Але я не хочу жити на три тисячі на рік. І не бачу для цього ніяких підстав.

— Я тут живу на півтори.

— Живеш, але як?

Вона окинула поглядом убогу кімнатчину і гидливо пересмикнулась.

— Я хочу сказати, що я зумів дещо заощадити. У весільну подорож ми могли б поїхати на Капрі, а на осінь помандрували б до Греції. Я страшенно хочу там побувати. Пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли, що об’їздимо разом весь світ?

— Подорожувати я, звісно, хочу. Але не так. Я не хочу подорожувати другим класом на пароплаві, зупинятися в третьорядних готелях, без ванної, не хочу харчуватися в дешевих ресторанах.

— Отак, як ти кажеш, я торік у жовтні проїхав по всій Італії. Це було чудово. На три тисячі річних ми з тобою могли б об’їздити весь світ.

— Але я хочу мати дітей, Ларрі.

— Ну й добре! І їх братимемо з собою.

— Дурненький ти, — засміялась вона. — Чи ти ж хоч знаєш, скільки коштує народити дитину? Он Вайолет Томлінсон народила торік, старалася владнати все якнайдешевше, і це їй коштувало тисячу двісті п’ятдесят доларів. А ти знаєш, скільки коштує найняти няню? — Доказ за доказом спадали їй на думку, і вона розпалювалась дедалі дужче. — Ти такий непрактичний. Ти просто не тямиш, чого вимагаєш від мене. Я молода. Я хочу тішитися життям. Хочу мати все, що мають люди. Хочу їздити на прийоми, на бали, хочу і в гольф грати, і верхи кататися, хочу гарно одягатися. Ти уявляєш, що це значить для дівчини — одягатися гірше, ніж її подруги? Ти розумієш, Ларрі, що це значить — купувати у знайомих старі сукні, що їм набридли, й дякувати, коли хтось із жалощів подарує тобі нове вбрання? Та я б не змогла навіть піти до пристойного перукаря, щоб зробити людську зачіску. Я не хочу їздити трамваями та автобусами — я хочу мати власний автомобіль. І що б я робила з рання до вечора, поки ти висиджував би в бібліотеці? Ходила б витріщалася на вітрини чи сиділа в Люксембурзькому саду та стерегла діток? І друзів у нас не було б…