— Не кажи дурниць, Ларрі. Звісно, мені сподобалося б. Ти ж знаєш, я не сноб. І я залюбки зустрічалася б із цікавими людьми.

— Але неодмінно в туалетах від Шанель. А ти думаєш, вони не збагнули б, що для тебе це таке собі інтелектуальне добродійництво? Вони б почувалися ніяково, так само, як і ти, й нічого б ти з такої зустрічі не взяла, ото хіба опісля похвалилася б Емілі де Монтадур чи Грейсі де Шато-Гайяр, що весело провела вечір у Латинському кварталі серед чудернацького богемного наброду.

Ізабелла ледь помітно знизала плечима.

— Либонь, твоя правда. Це не ті люди, серед яких я виховувалась. Я не маю з ними нічого спільного.

— І до чого ж ми договорилися?

— До того, з чого почали. Я живу в Чикаго, відколи себе пам’ятаю. Там усі мої друзі. І всі мої інтереси. Там я вдома. Там моє місце і твоє також. Мама хвора, і її здоров’я вже не поправиш. Я не могла б покинути її, навіть якби хотіла.

— Отже, питання стоїть так: якщо я не повернуся негайно до Чикаго, ти не вийдеш за мене заміж?

Ізабелла завагалась. Вона любила Ларрі. Вона хотіла стати його дружиною. Всією жіночою душею тяглася до нього. Знала, що й він її бажає. Їй хотілось вірити, що він поступиться, коли все буде поставлено на карту. Страшно було, але вона пішла на ризик.

— Так, Ларрі. Питання стоїть саме так.

Він черкнув об камін сірником — старомодним французьким сірником, від них у носі щипає, і прикурив люльку. Тоді, обминувши Ізабеллу, підійшов до вікна. Задивився надвір. І мовчав — здавалося, тому мовчанню кінця не буде. Ізабелла як стояла, так і зосталася стояти, тільки тепер не Ларрі був перед нею, а дзеркало на поличці каміна, і вона дивилася в нього невидющими очима. Серце її шалено калатало, від страху робилося млосно. Нарешті він обернувся.

— Якби-то я міг переконати тебе, наскільки життя, яке я тобі пропоную, повнокровніше за все, що ти можеш собі уявити! Якби-то я міг тобі показати, що таке духовне життя, як воно підносить, збагачує людину. Воно безмежне. Воно дає справжнє щастя. Його можна порівняти хіба з польотом, коли ти сам-один у літаку, високо-високо, а довкола — безмежність. Голова наморочиться від безкраїх просторів. І таке піднесення, що не зміняв би його на всю земну владу й славу. Днями я читав Декарта. Яка легкість, довершеність, яка прозорінь думки! О боже…

— Ларрі, збагни! — урвала вона його з відчаю. — Ти від мене вимагаєш такого, на що я не здатна, чим я не цікавлюсь і цікавитися не хочу. Скільки разів повторювати тобі, що я звичайнісінька, нормальна дівчина, мені двадцять років, через десять років я буду стара, а доти я хочу пожити собі на втіху. Ох, Ларрі, я так тебе люблю! А все те пусте-пустісіньке. І ні до чого доброго воно тебе не приведе. Благаю, заради тебе самого, облиш це. Будь мужчиною, Ларрі, берися за діло, гідне мужчини. Ти просто розтринькуєш дорогоцінні літа, коли інші стільки встигають досягти. Ларрі, якщо ти мене любиш, ти не проміняєш мене на примарні мрії. Ти вже нагулявся. Повертайся разом з нами до Америки.