— Не можу, серденько. Для мене це все одно, що смерть. Це — зрадити свою душу.

— Ох, Ларрі, нащо ти так говориш? Так говорять хіба вчені жінки-істерички. Що означають усі ці слова? А нічого, геть нічого.

— Вони точно віддають мою думку, — відказав він, поблискуючи очима.

— І ти ще смієшся? Чи ти не розумієш, як це страшенно серйозно? Ми вийшли на розпуття, і куди повернемо — таке й буде все наше життя.

— Я знаю. Повір, я зовсім не жартую.

Вона зітхнула.

— Якщо ти не вчуваєш голосу розуму, тоді нема про що більше розмовляти.

— Але ж розуму якраз я й не почув. По-моєму, ти говорила самі дурниці.

— Я?! — Вона б засміялась, якби не почувалася такою нещасною. — Бідолашний мій, ти просто збожеволів.

Вона повільно зняла з пальця обручку. Поклала її на долоню, помилувалась. Огранений рубін у тонкій платиновій оправі — ця обручка їй завжди подобалась.

— Якби ти мене любив, ти б не завдав мені такого болю.

— Я люблю тебе. Та, на жаль, не завжди щастить чинити так, як вважаєш за правильне, не завдаючи комусь болю.

Вона простягла йому долоню, на якій сяяв рубін, і над силу всміхнулася тремтячими губами.

— Візьми, Ларрі.

— Вона мені не потрібна. Краще збережи на згадку про нашу дружбу. Носити її можна на мізинці. Адже ми лишимося друзями, правда?

— Я завжди буду тобі другом, Ларрі.

— То збережи її. Мені це буде приємно.

Повагавшись мить, вона надягла обручку на правий мізинець.

— Завелика.

— Віддаси, щоб переробили. Їдьмо в «Ріц», вип’ємо.