Місіс Бредлі сиділа за чайним столом, одягнена, на догоду Елліотові, трохи ошатніше, ніж вважала за підходяще для такої оказії, і виконувала обов’язки господині із властивим їй чемним, хоч і досить прохолодним спокоєм. Що вона думала про братових гостей, — про те можна було тільки здогадуватись. Близько я не знався з нею, а вона не дуже розбалакається аби з ким. Була вона зовсім не дурна, за роки, прожиті по чужоземних столицях, набачилася всяких людей і, напевно, навчилась оцінювати їх досить точно за мірками провінційного віргінського містечка, де вона народилась і виросла. Мабуть, їхні кривляння давали їй якусь втіху, і я думаю, що вся їхня поважність і люб’язність вражали її не дужче, ніж поневіряння та страждання героїв роману, про який вона з самого початку знала (а то й не починала б читати), що закінчиться він щасливо. Париж, Рим, Пекін не більше змінили її американську натуру, ніж Елліотів вірний католицизм позначився на її стійкій і вельми зручній пресвітеріанській вірі.

Ізабелла, така юна, вродлива, іскрометна й життєрадісна, мовби внесла струмінь свіжого повітря в ту наскрізь штучну атмосферу. Вона впливла в кімнату, неначе молода богиня землі. Румунський князьок кинувся підсунути їй стільця, жваво при цьому жестикулюючи. Обидві американки, верескливо викрикуючи люб’язності, оглянули її з голови до п’ят, роздивилися кожну складочку її вбрання, і, можливо, серце їм стислося перелякано від зустрічі лице в лице з такою квітучою юністю. Американський дипломат осміхнувся подумки, спостерігши, які вони в порівнянні з дівчиною враз стали фальшиві та нікчемні. Проте Ізабеллі вони здалися величавими. Їй сподобалося їхнє розкішне вбрання, їхні коштовності, вона навіть позаздрила їхній досконалій манері триматися. Чи сягне вона хоч коли-небудь таких вершин елегантності? Маленький румун, звісно, кумедний, але такий милий, і хай навіть говорить усі ті лестощі не від щирого серця, а слухати їх любо. Розмова, яку вона урвала своїм приходом, потекла знову, і всі говорили так жваво, були начебто такі певні важливості всього, що казали, аж можна було подумати, ніби й справді вони говорять щось значне. А говорили про вечори, де вони побували, й про вечори, на які ще підуть. Пліткували про останній світський скандал. Немилосердно розправлялися із знайомими. Перекидалися гучними іменами. Знали, здавалося, всіх-усіх. Були втаємничені в геть усі секрети. Мало не в одній фразі примудрялися зачепити і останній спектакль, і останній похід до кравчині, й останнього художника-портретиста, й останню коханку нинішнього прем’єра. Знали вони, мабуть, геть про все на світі. Ізабелла захоплено слухала, її охопив трепет. Усе це здавалося їй таким дивовижно культурним. Оце справжнє життя. Ось воно, бути в самісінькому вирі подій. Так, це справжнє. І декорації пречудові. Простора кімната, на підлозі килим із Савоннері, гарні рисунки на стінах, обшитих розкішними панелями, гаптовані стільці, на яких вони сидять, неоціненні меблі маркетрі — столики, комоди, кожний проситься в музей. За цю кімнату, певно, заплачено купу грошей, але вона того варта. Сьогодні стримана краса обстави вразила Ізабеллу, як ніколи, бо свіжа пам’ять усе показувала їй маленький готельний номер із залізним ліжком і жорстким, незручним кріслом, у якому вона допіру сиділа, — кімнатчину, що в ній Ларрі не добачав жодного ґанджу. Яка ж вона гола, безрадісна й моторошна, та його кімнатчина! Від згадки її аж пересмикнуло.