Я розгорнув книжку навмання й пробіг сторінку — мені було цікаво, як він пише. Стиль ученого, але ясний і легкий. Ані сліду претензійності чи педантизму, що надто часто вирізняють твори дилетантів. Можна було сказати, що він шукав товариства найкращих письменників світу так само ревно, як Елліот Темплтон шукав товариства знаті. Від книжки мене відвернуло Ізабеллине зітхання. Вона випросталась і з гримасою відрази допила вже теплий коктейль.

— Досить уже рюмсати, а то очі розпухнуть, а нам же ще їхати в гості. — Вона дістала з сумочки люстерко і стривожено вгляділася в себе. — Так, компрес із льодом на півгодини, ось що мені треба. — Вона припудрила обличчя, підмалювала губи. Потім задумано подивилася на мене. — Тепер, після того, що я зробила, ви будете гірше про мене думати?

— А вам це не байдуже?

— Може, це вас і подивує, але не байдуже. Я не хочу, щоб ви думали про мене погано.

Я усміхнувся.

— Дорогенька, я страшенно аморальна особа. Коли хтось мені по-справжньому подобається, мене його лихі вчинки можуть засмучувати, але розподобати його я нітрохи не зможу. Ви по-своєму непогана жінка, ви маєте стільки зваби, стільки чару. Ваша врода мене тішить, хоч я знаю, що значною мірою вона виникає із вдалого поєднання бездоганного смаку й несхитної цілеспрямованості. Для цілковитої довершеності вам бракує лише одного…

Вона чекала всміхаючись.

— Ніжності.

Усмішка згасла, й вона кинула на мене погляд, геть позбавлений приязні, та поки вона збиралася відповісти, до кімнати ввалився Грей. За три роки паризького життя він набрав іще чималенько фунтів ваги, його червоне обличчя стало ще червоніше, і волосся ще порідшало, та він був при доброму здоров’ї і не в гіршому гуморі. Він був щиро радий мене бачити. Розмовляв він самими штампами. Хоч які заяложені то були вирази, а вимовляв він їх так, наче був переконаний, що він перший оце тільки їх придумав. Він не лягав спати, а «ходив на боковеньку» і спав не інакше, як «сном праведника»; коли йшов дощ, то неодмінно «лило як з відра», а Париж до самого кінця так і лишився для нього «веселим містечком». Але він був такий зичливий та безкорисливий, такий чесний, надійний і скромний, що не почувати до нього симпатії просто було неможливо. І я справді симпатизував йому. Думкою він уже був у дорозі.

— Ох, і добре буде знову впрягтися, — примовляв він. — Я вже чую свій овес!

— То все уже вирішено?

— Підпису свого я ще не поставив, але все йде як по маслу. Той хлопець, із яким я входжу в пайку, сусідив мені в кімнаті, коли ми гризли науки в коледжі; він друзяка хоч куди й свині мені не підсуне, це я знаю. Тільки прибудемо в Нью-Йорк, зараз же вилечу в Техас, своїми очима перевірю, як там що, і, будьте певні, я сім раз відміряю, перш ніж трусну Ізабеллин гаман.