Цариця ж, почувши про те чудо, вийшла зі свого палацу і викрила царя, кажучи: "Воістину юродивий ти і незмисленний, коли дерзаєш боротися із живим Богом і мучити неправедно рабу Його". Цар, несподівано таке почувши, роз'ярився, й лютував, і став над усіх звірів нелюдом. Покинув святу Катерину, звернув ярість на супряжницю свою, забувши природну до неї любов, і повелів принести великого ковчега та наповнити його оливом, щоб був нерухомий. У ковчежне покриття набив цвяхів, сочки жінки своєї вклав між ковчегом та покриттям і тим пригнітив їх вельми, — боліло від того невимовно. Гнітив так її сочки доти, доки силою не відторгнулися, а блаженна Августа, терплячи той невимовний біль, раділа, що за істинного Бога страждає, до Нього молилася, щоб послав їй із висоти поміч. Коли ж було відірвано їй сочки, текла кров, як ріка, і всі, що там стояли, переповнилися жалістю і співчували тій, котра так терпить гірку й нестерпну муку. Кровоядець же той немилосердний не помилував дружини своєї, але повелів їй голову відсікти мечем. Вона ж такий наказ радісно прийняла, кажучи до святої Катерини: "Рабо істинного Бога! Учини молитву за мене!" Вона ж рече їй: "Іди з миром, щоб царствувати із Христом вічно!" Й усічена була блаженна цариця поза містом у двадцять третє число листопада. Стратилат же Порфирій уночі взяв її тіло й поховав чесно. Назавтра ж із вошами своїми, які повірили у Христа, постав перед царем, говорячи: "І ми християни є, воїни великого Бога!" Цього чути не стерпів цар, зітхнув із глибини серця і сказав: "Агей, загинув! Та ж бо позбувся чудового Порфирія!" Тоді обернувся до інших воїнів і сказав: "І ви, воїни мої люб'язні, звабилися і від богів батьківських відступилися? Чим зогрішили вам боги, що покинули їх?" Вони ж не відповіли на це й словом, тільки Порфирій мовив: "Через віщо минаєш голову, а запитуєш ноги? Зі мною бесідуй". Цар же рече: "Лиха голово, ти винуватець погибелі їхньої!" Не міг більше говорити від ярості й повелів відсікти всім голови, і так померли. І здійснилося пророкування святої Катерини, котра сказала цареві, що багато з палацу його повірить у Христа Бога.

Тоді мучитель, привівши Катерину на судище, сказав їй: "Велику скорботу й марноту вчинила ти мені: звабила жінку і мужнього мого Стратилата ти погубила, котрий був усією силою воїнства мого, та й іншого багато лихого трапилося мені через тебе. Тож належить тебе погубити немилосердно, але прощаю тобі, бо шкодую погубити тебе, дівчину таку красну й премудру. Вчини ж волю, люба моя, принеси жертви богам, й учиню тебе собі царицею, й ніколи не скривджу тебе, і не вчиню жодного діла без твоєї поради, і проживеш зі мною у таких веселощах та блаженстві, в яких ані одна ніколи не жила цариця". Це й багато іншого говорив лукавий, зваблюючи вибрану наречену Христову, але не міг звабними своїми словами розлучити її із Христом, із Яким вона міцно зв'язалася істинним союзом любові. Тоді побачив, що ані ласками, ані обіцянками, ані проханнями, ані погрозами й муками не може зм'якшити твердішої від діяманта, тож видав щодо неї вирока, аби була відсічена їй голова за містом. Взяли ж бо її воїни, повели на місце усічення, пішов слідом за нею люд численний чоловіків та жінок, які плакали за нею, що мала загинути, як вони гадали, така премила й премудра дівчина. Кращі із жінок і доброродніші говорили до неї, ридаючи: О найкрасніша й пресвітла дівчино! Через віщо така ти жорсткосердна й перевагу даєш смерті, а не солодкому життю? Заради чого губиш марно й дочасно цвіт юності своєї? Чи не ліпше послухати царя і насолоджуватися великим добром у житті цьому, аніж умерти окаянно?" Вона ж відповіла: "Покиньте безкорисно плакати, а більше радійте, бо я тепер бачу улюбленого Жениха Ісуса Христа, Творця і Спаса мого, Котрий є красою мучеників, і вінцем, і славою, і закликає мене до невимовних райських доброт, щоб я з Ним царювала, — і возвеселюся у вік безконечний. Не за мною, а за собою плачте, бо за невір'я ваше підете у вогонь безконечний мучитися навіки".