Вітторія уже збиралася прийти їм на допомогу, але якраз у цю мить кришка піддалася. Чоловіки налягли ще раз, і важкий камінь із якимось первісним скрипом повернувся й ліг під кутом до саркофага. Мармурова голова Папи заїхала в глиб ніші, а ноги висунулися в коридор.
Усі відступили назад.
Один із гвардійців схилився і взяв із землі ліхтар. Тоді нерішуче спрямував його всередину кам’яної труни. Спочатку промінь тремтів, але вже за мить гвардієць опанував себе, і світло полилося рівно. Інші гвардійці, один за одним, і собі підійшли до гробу. Навіть у темряві Вітторія відчула, як їм це огидно. По черзі вони перехрестилися.
Камерарій заглянув до труни і здригнувся. Його плечі опустилися, як під величезною вагою. Він довго так стояв, тоді відвернувся.
Вітторія боялась, що щелепи в покійного можуть бути міцно стиснуті від
Його язик був чорний як смерть.
86
86
Суцільна темрява. Ні звуку.
Таємні архіви поглинула пітьма.
Ленґдон раптом подумав, що страх — це потужний стимулятор. Задихаючись, він пішов навпомацки до дверей-вертушки. Знайшов кнопку на стіні і щосили натиснув на неї всією долонею. Нічого. Він натиснув іще раз. Двері не реагували.
У розпачі Ленґдон закричав, але в скляному боксі голос прозвучав глухо. Раптом він гостро відчув увесь жах свого становища. Від адреналіну серце забилося вдвічі швидше, легені відчайдушно жадали кисню. Він почувався так, наче дістав удар під дих.
Ленґдон кинувся на двері всім тілом, і на мить йому здалося, що вони почали обертатися. Штовхнув їх іще раз. В очах засвітилися свічки. Тоді він зрозумів, що це не двері крутяться, а вся кімната йде обертом. Заточуючись, він зробив кілька кроків назад і, перечепившись через драбину, незграбно упав на підлогу і забив коліно об край стелажа. Вилаявшись, він підвівся і почав навпомацки шукати ту саму драбину.
Він знайшов її доволі швидко. Сподівався, що це буде важке дерево або залізо, а вона виявилась алюмінієвою. Ленґдон схопив драбину і, піднявши обома руками над головою, кинувся з нею в суцільному мороці на скляну стіну. Стіна виявилася ближче, ніж він думав. Драбина глухо вдарилася об скло й відскочила. Зі звуку зіткнення Ленґдон зрозумів, що для цієї стіни треба щось значно, значно важче, ніж алюмінієва драбина.
Тут він згадав про пістолет, і в ньому спалахнула надія. Але нона швидко згасла. Пістолета в нього більше не було. У кабінеті Папи Оліветті відібрав його, пояснивши, що не личить у присутності камерарія носити заряджену зброю. Тоді це прозвучало переконливо.