Він застановився, чи бува не зберігаються тут якісь книжки у важких, вогнестійких металевих шафах. В інших архівах Ленґдон іноді бачив такі шафи, але тут їх, схоже, не було. Утім, навіть якби вони й були, то розшукати таку шафу в суцільній темряві було б непросто. Та й невідомо, чи подужав би він її підняти, особливо в його теперішньому стані.

А може, стіл? Ленґдон знав, що в центрі цього сховища, як і в усіх інших, стоїть стіл для роботи з документами. То й що з того? Він знав, що однаково його не підніме. І навіть якби можна було тягнути його по підлозі, то все одно він далеко б із ним не заїхав. Стелажі стоять дуже щільно, проходи між ними надто вузькі.

Проходи надто вузькі....

І раптом Ленґдон зрозумів, що треба робити.

Підбадьорений, він скочив на ноги — аж занадто швидко. У голові запаморочилось, і він пошукав у темряві, на що спертися. Рука налапала стелаж. Він постояв хвильку i змусив себе мобілізуватися. Аби здійснити те, що він задумав, йому будуть потрібні всі сили.

Міцно впершись ногами в підлогу, він різко навалився всім тілом на стелаж із книжками. Якби мені вдалося його повали ти... Але стелаж тільки ледь-ледь похитнувся. Ленґдон штовхнув його ще раз. Ноги сковзнули назад. Стелаж заскрипів, але не ворухнувся.

Потрібний важіль.

Ленґдон знову налапав у темряві скляну стіну і, не відриваючи руки, пішов у дальній кінець сховища. Стіна закінчилася так несподівано, що він налетів на неї, боляче вдарившись плечем. Лаючись, Ленґдон обійшов стелаж і вчепився за нього приблизно на рівні очей. Тоді вперся однією ногою в скляну стіну, другою в нижню полицю і поліз угору. Книжки, шелестячи сторінками, падали на підлогу. Він не зважав. Інстинкт вижимання вже давно переважив повагу до правил. Ленґдон відчув, що темрява вибиває його з рівноваги, і заплющив очі, щоб повністю абстрагуватись від зорових сигналів. І поліз швидше. Чим вище він видерався, тим гіршим ставало повітря. Наступаючи на книжки, він ліз до верхніх полиць, щоб зайняти якнайвигіднішу позицію. Тоді, почуваючись альпіністом, що підкоряє неприступну вершину, Ленґдон вхопився за верхню полицю і, упершись ногами у скло, він опинився у майже горизонтальному положенні.

Зараз або ніколи, Роберте, казав внутрішній голос. Уяви, що ти на тренажері в Гарварді.

Напружившись так, що аж запаморочилось у голові, він уперся грудьми у стелаж, ногами — в скляну стіну і щосили відштовхнувся. Нічого.