Хапаючи ротом повітря, він відштовхнувся ще раз. Стелаж ледь-ледь хитнувся. Він спробував іще раз, і стелаж нахилився приблизно на дюйм, а тоді знову став вертикально. Вдихаючи повітря, у якому майже не залишилося кисню, Ленґдон штовхав стелаж знову й знову. З кожним новим поштовхом той нахилявся більше.

Це як. гойдалка, казав він собі. Підтримуй ритм. Ще трохи.

Ленґдон розхитував стелаж, витягуючи ноги щораз більше. М’язи плечей боліли несамовито, але він терпів. Маятник гойдався. Ще три рази, заспокоював він себе.

Виявилося, що достатньо двох.

На мить Ленґдон завис у невагомості. Тоді, почувши, як з полиць полетіли книжки, він зі стелажем повалився вперед.

На півшляху до підлоги його стелаж уперся в сусідній. Ленґдон навалився всією вагою вперед, намагаючись пхнути його так, щоб він теж перекинувся. Якусь мить той тримався, і Ленґдон уже мало не запанікував, але тоді скрипнув під вагою і теж почав хилитися. Ленґдон знову падав.

Стелажі, як величезні плитки доміно, посунулися один за одним. Метал скреготів об метал, грубі книжки гучно падали на підлогу. Ленґдон міцно тримався за стелаж, а той хилився дедалі нижче. Цікаво, скільки всього стелажів у цьому сховищі? думав він. І скільки вони разом важать? Адже скло там у кінці доволі грубе...

Стелаж, на якому висів Ленґдон, упав майже горизонтально, коли почувся звук, якого він так чекав — звук, що знаменував інше зіткнення. Десь далеко. У кінці сховища. Різкий удар металу об скло. Скляні стіни затряслися, і Ленґдон зрозумів, що останній стелаж під вагою всіх інших повалився і з силою вдарився об стіну. А після цього настало те, чого Ленґдон боявся найбільше.

Тиша.

Не було звуку розбитого скла — тільки луна від глухого удару стелажів об стіну, яка тепер витримувала всю їхню вагу. Він лежав на купі книжок із широко розкритими очима. Десь далеко щось скрипнуло. Ленґдон затамував би подих, щоб прислухатись, але вже не мав що тамувати.

Секунда. Друга...

Тоді, вже на межі притомності, Ленґдон почув удалині якийсь хрускіт... начебто по стінах пробігла якась вібрація. І раптом скло  вибухнуло. Стелаж, на якому розтягнувся Ленґдон, упав на підлогу.

Як благодатний дощ у пустелі, на Ленґдона посипалися з темряви уламки скла. До сховища з шипінням увірвалося повітря.

За тридцять секунд у Ватиканських гротах затріщала рація. Вітторія саме дивилась на труп понтифіка, коли тишу розірвав захеканий голос, що пролунав із динаміка.

— Це Роберт Ленґдон! Хтось мене чує?