— Це ніщо.

— То що ви хоче зробити? — вигукнув Оліветті з викликом. — Самотужки евакуювати кардиналів?

— Я хочу використати владу, яку дав мені Бог, щоб урятувати цю Церкву. Як я це робитиму — більше вас не стосується.

Оліветті гордовито випростався.

— Хоч би що ви збиралися зробити... — Він змовк. — Я не маю права вас стримувати. Особливо тепер, коли система безпеки, якою я керую, так серйозно скомпрометована. Єдине, про що я вас прошу, — це зачекати. Двадцять хвилин... До десятої. Якщо інформація містера Ленґдона відповідає дійсності, то в мене залишається шанс упіймати цього вбивцю. У нас іще є можливість урятувати обличчя.

— Врятувати обличчя? — Камерарій різко розсміявся. — Ми вже давно перетнули межі всякої пристойності, командире. Чи ви й досі не зрозуміли, що це — справжня війна?

У дверях офісу з’явився швейцарський гвардієць. Він гукнув, звертаючись до камерарія.

— Сеньйоре, мені щойно сказали, що вдалося затримати репортера Бі-бі-сі Ґюнтера Ґліка.

Камерарій кивнув.

— Приведіть його й жінку-оператора до входу в Сікстинську капелу. Я зустрінуся з ними там.

Оліветті здивовано витріщився.

— Що ви збираєтесь робити?

— Двадцять хвилин, командире. Це моє останнє слово. — Він пішов геть.

«Альфа-ромео» Оліветті вилетіла з воріт Ватикану, але цього разу за нею вже не було ескорту з інших автомобілів. На задньому сидінні Вітторія перев’язувала Ленґдонові долоню бинтом із аптечки, яку знайшла в бардачку.

Оліветті дивився просто вперед.

— Кажіть, містере Ленґдон, куди їхати.

88

88

Попри заглушливу сирену й поліцейську фару на даху, «альфа-ромео» промчала через міст у серце старого Рима, не привертаючи нічиєї уваги. Весь транспорт рухався в протилежному напрямку — до Ватикану, так начебто Святий престол раптом став найбільшою атракцією в Римі.