Ленґдон мимоволі уявив, як мертва плоть сповзає з кісток, і це нагадало йому, що він лежить під людськими останками. Від цієї думки його занудило й кинуло в холодний піт. Але водночас і з’явилась ідея.

Полапавши руками довкола себе, він знайшов уламок великої кістки. Може, ребра? Це не мало значення. Йому був потрібний якийсь клин. Якби вдалося припідняти саркофаг хоч трішечки і пропхати під нього кістку, то, може, хоч якесь повітря...

Однією рукою він вставив кістку загостреним кінцем у щілину між підлогою і краєм кам’яної труни. Другою вперся в дно і щосили штовхнув. Саркофаг не ворухнувся. Анітрохи. Він спробував іще раз. У якусь мить здалося, що камінь затремтів, але цим усе й обмежилось.

Від нудотного смороду людських останків і браку кисню Ленґдонові стало млосно, і він зрозумів, що часу в нього залишилося ще тільки на одну спробу. Крім того, він знав, що йому будуть потрібні обидві руки.

Змінивши позу, він вставив кістку під край саркофага збоку від голови і, присунувшись, уперся в неї плечем. Обережно, намагаючись не зрушити кістку з місця, підняв обидві руки. Дихати ставало щораз важче, і раптом його охопила паніка. Удруге за сьогодні він опинився у пастці без повітря. З голосним криком Ленґдон щосили штовхнув дно саркофага. Той відірвався від підлоги лише на мить. Але цього виявилось достатньо. Кістка, у яку Ленґдон впирався плечем, прослизнула в щілину. Падаючи, саркофаг її розтрощив, але Ленґдон побачив, що над підлогою залишилась-таки вузенька щілина, у яку просочувалося світло.

Знесилений, він упав на підлогу. Сподіваючись, що дихати от-от стане легше, Ленґдон чекав. Але секунди спливали, а спазм у горлі не відпускав: крізь щілину просочувалось дуже мало повітря. Невідомо, чи вистачить його, щоб не вмерти, подумав Ленґдон. Як довго він зможе так протриматись? Якщо ж він знепритомніє, то ніхто й не здогадається шукати його під саркофагом.

Із зусиллям піднісши руку, Ленґдон знову подивився на годинник: 22:12. Стримуючи тремтіння в пальцях, він розіграв свою останню карту. Повернув один із крихітних регуляторів і натиснув кнопку.

Свідомість тьмяніла, стіни стискалися щораз більше, і Ленґдона знову опанував давній страх. Він намагався уявити — як уявляв безліч разів, — що перебуває на відкритому полі. Однак від картини, що спливла перед очима, легше не стало. Жахіття, що переслідувало його з часу дитинства, накотилося знову.

Квіти тут немов намальовані, думав хлопчик, зі сміхом бігаючи лугом. Йому хотілося, щоб батьки їх теж побачили. Однак вони саме ставили намет.