97

97

Убивця, усміхаючись, заїхав мікроавтобусом до велетенської кам’яної споруди, що височіє над Тибром. Він поніс свій трофей нагору... піднімаючись вище й вище закрученим кам’яним тунелем, радий, що ноша не дуже важка.

Нарешті він дістався до дверей.

Храм Просвітлення, захоплено думав він. Давнє місце зустрічі ілюмінатів. Нікому й на гадку не спало б, що воно саме тут.

Він увійшов досередини і поклав свою ношу на розкішну канапу. Тоді вправно зв’язав їй руки- й ноги. Він знав: винагорода мусить зачекати, доки він не впорається з останнім завданням. Вода.

Однак, подумав він, є ще хвилька, щоб трохи розважитись. Він опустився біля полонянки на коліна і провів рукою по її нозі. Шкіра була надзвичайно гладка. Трохи вище. Темні пальці ковзнули під край шортів. Іще вище.

Він зупинився. Терпіння, сказав собі, відчувши, що збуджується. Роботу ще не закінчено.

Він вийшов на кам’яний балкон. Нічний вітерець поступово остудив його жар. Далеко внизу вирував Тібр. Убивця подивився на маківку собору Святого Петра, що лише за три чверті милі, беззахисну перед вогнями сотень прожекторів.

— Настав твій останній час, — сказав убивця вголос, подумавши про тисячі мусульман, жорстоко вбитих під час хрестових походів. — Опівночі зустрінешся зі своїм Богом.

Жінка на канапі ворухнулась. Убився повернувся. Подумав: а може, варто дати їй прокинутись? Страх в очах жінки збуджував його, як ніщо інше.

Утім, він вирішив не ризикувати. Краще, якщо на час його відсутності вона залишиться непритомною. Хоч вона зв’язана й не може втекти, він не хотів, повернувшись, застати її втомленою від марної боротьби з путами. Я хочу, щоб ти зберегла сили... для мене.