Водночас швейцарські гвардійці одностайно визнали, що сміливе рішення камерарія розповісти світові правду й надати медіям матеріали, які наочно підтверджують зраду ілюмінатів, було мудрим-маневром. Ілюмінати, поза всяким сумнівом, сподівалися, що Ватикан, як завжди, намагатиметься все приховати. Сьогодні вийшло інакше. Камерарій Карло Вентреска виявився достойним супротивником.

У Сікстинській капелі кардинал Мортаті не знаходив собі місця. Було вже за 23:15. Багато кардиналів і досі молилися, проте інші тупцювали біля дверей, не приховуючи тривоги. Дехто почав тримати кулаками в зачинені двері.

Капітан Шартран, що стояв з іншого боку дверей, чув цей грюкіт і не знав, що робити. Він подивився на годинник. Час був пізній. Капітан Рошер суворо наказав — не випускати кардиналів без його дозволу. У двері загрюкали сильніше, і Шартран занепокоївся. Можливо, капітан просто забув? Після того загадкового дзвінка капітан взагалі поводився дивно.

Шартран витягнув рацію.

— Капітане? Це Шартран. Визначений час уже минув. Відчинити Сікстинську капелу?

— Двері мають залишатися на замку. Здається, я вам чітко наказав.

— Так, сер, я тільки...

— Наш гість от-от буде тут. Відправ нагору кількох гвардійців, нехай чергують під дверима папського кабінету. Камерарій не повинен звідти виходити.

— Пробачте, сер, як ви сказали?

— Тобі щось незрозуміло, лейтенанте?

— Усе зрозуміло, сер. Уже йду.

Нагорі в кабінеті Папи камерарій дивився на вогонь і спокійно розмірковував. Боже, дай мені сили. Сотвори чудо. Він потицяв кочергою вугілля, застановляючись, чи судилося йому пережити цю ніч.

110

110

Одинадцята двадцять три.

Вітторія, тремтячи всім тілом, стояла на балконі замку Святого Янгола і дивилася на нічний Рим очима, повними сліз. Їй дуже хотілось обійняти Роберта Ленґдона, але вона не могла. Усі м’язи заніміли. Вона поволі приходила до тями після пережитого потрясіння. Чоловік, що вбив її батька, лежав далеко внизу, мертвий, і сама вона мало не загинула від його руки.