— Електрику відімкнули. — Рошер показав на свічки, що освітлювали темну будівлю. — Це елемент нашої стратегії щодо пошуку антиматерії.

— І ця стратегія, поза сумнівом, нічого не дала?

Рошер кивнув.

У Колера почався черговий напад кашлю. Він знав, що цей напад — можливо, один із останніх у його житті; Ця думка його не дуже засмутила.

Коли вони дісталися до останнього поверху й рушили довгим коридором до кабінету Папи, назустріч їм вибігло четверо чимось стурбованих швейцарських гвардійців.

— Капітане, навіщо ви прийшли сюди? Мені здалося, цей чоловік знає щось про...

— Він розмовлятиме тільки з камерарієм.

Гвардійці перезирнулися. Було очевидно, що це пояснення їх не переконало.

— Скажіть камерарію, — з притиском мовив Рошер, — що з ним хоче зустрітися директор ЦЕРНу Максиміліан Колер. Просто зараз.

— Слухаюсь, сер!

Один із гвардійців побіг до кабінету Папи. Троє інших не зрушили з місця.

— Доведеться хвильку зачекати, сер. Ми мусимо доповісти камерарію про приїзд гостя.

Колер, проте, не мав наміру чекати. Він різко розвернув свій візок і об’їхав вартових.

Гвардійці кинулися за ним.

— Fermati! Сер! Зупиніться!

Колер відчув до них відразу. Виявляється, навіть найелітарніша у світі служба безпеки не позбавлена жалю до калік. Був би він здоровим чоловіком, гвардійці з ним би не цяцькались. Каліки безсилі. Принаймні так уважає світ.

Колер знав, що має дуже мало часу, щоб виконати те, по що сюди з’явився. Крім того, він знав, що може не дожити до ранку. Дивно, як мало це його турбувало. Смерть була тією ціною, яку він готовий був заплатити. Він надто багато стерпів у житті, щоб тепер дозволити якомусь камерарію на ім’я Карло Вентреска знищити його працю.

— Сеньйоре! — кричали гвардійці. Вони забігли вперед і заступили йому шлях. — Зупиніться! — Один витягнув пістолет і націлився на Колера.