Коли Ленґдон торкнувся її плеча, вона відчула тепло, яке вмить розтопило кригу. Її тіло поверталося до життя. Туман розсіювався. Вона повернулась обличчям до Роберта. Вигляд він мав жахливий — весь мокрий, пом’ятий. Очевидно, щоб урятувати її, йому довелося пройти крізь пекло.
— Дякую... — прошепотіла вона.
Ленґдон втомлено усміхнувся і нагадав їй, що це
— Треба йти звідси, — сказав Ленґдон.
Вітторія думала про щось інше. Вона дивилась у бік Ватикану. Найменша держава світу здавалася зовсім близько. Ось вона — залита яскравим світлом численних прожекторів інформагентств. Вітторія вжахнулась, побачивши, що на майдані Святого Петра досі повно людей. Очевидно, швейцарським гвардійцям вдалося відтіснити натовп лише на якихось сто п’ятдесят футів — тільки ділянка перед самим собором було вільна від людей, а це менше від третини п’яца. Усі вулиці, що прилягають до майдану, були вщерть заповнені автомобілями й людьми. Ті, що перебували на безпечнішій відстані, напирали на передніх, так що зсередини вийти взагалі було неможливо.
— Я йду туди, — рішуче сказав Ленґдон.
Вітторія здивовано подивилась на нього.
— У
Ленґдон розповів їй про «самаритянина» і про те, що він задумав. Ватажок ілюмінатів, чоловік на ім’я Янус, їхав сюди, щоб власноруч поставити тавро камерарію. Це мало символізувати остаточну перемогу ілюмінатів.
— Ніхто у Ватикані про це не знає, — пояснив Ленґдон. — Подзвонити їм я не можу, а цей тип буде тут з хвилини на хвилину. Треба попередити швейцарських гвардійців, щоб не впускали його.
— Але ж ти не прорвешся крізь цей натовп!
— Є інший шлях, — упевнено сказав Ленґдон. — Можеш мені повірити.
Вітторія знову відчула, що цей історик знає щось таке, що їй невідомо.
— Я йду з тобою.
— Ні. Навіщо ризикувати нам обом...
— Треба якось змусити цих людей забратися звідти! Вони в страшній небез...