— Ми пішли на дах, як ви просили. Камерарій... у плоті! Він жива людина! Не дух! Точнісінько такий, яким ми його знали!

— Він говорив із вами?

— Він стояв на колінах і молився! Ми не наважились його відвертати!

Мортаті розгубився.

— Скажіть йому... кардинали чекають.

— Сеньйоре, оскільки він жива людина... — гвардієць завагався.

— То що?

— Його груди... У нього сильний опік. Може, спочатку перев’язати йому рани? Він, мабуть, дуже страждає.

Мортаті задумався. Довгі роки служіння Церкві не підготували його до такої ситуації.

— Якщо він людина, то обходьтеся з ним як з людиною. Омийте його. Перев’яжіть рани. Одягніть у чистий одяг. Ми чекатимемо на нього в Сікстинській капелі.

Гвардієць побіг виконувати розпорядження.

Мортаті рушив до капели. Решта кардиналів уже були там. Дійшовши до Королівських сходів, він побачив Вітторію Ветру. Засмучена, вона самотньо сиділа на лаві біля підніжжя сходів, безсило спершись об стіну. Бачачи, як їй важко, він хотів підійти і якось-розрадити її, але знав, що це мусить зачекати. Спершу він має виконати свій обов’язок... хоч Мортаті не зовсім уявляв, у чому саме тепер цей обов’язок полягає.

Він увійшов до капели. Там панувала бурхлива радість. Він зачинив за собою двері. Боже, допоможи мені.

Гелікоптер Aerombulanza, що належав лікарні Тіберіна, підлітав до Ватикану з протилежного від собору Святого Петра боку. Ленґдон зціпив зуби і заприсягнувся перед Господом, що це останній у його житті політ на гелікоптері.

Переконавши жінку-пілота, що правила поведінки в повітряному просторі над Ватиканом зараз хвилюють Святий престол найменше, він попросив її потайки пролетіти над муром і приземлитися на гелікоптерному майданчику всередині Ватикану.

— Grazie, — подякував він, із зусиллям зійшовши на землю. Вона послала йому повітряний поцілунок, швидко здійнялась у повітря і зникла в темряві за муром.