Ленґдон видихнув, намагаючись зібратися з думками і краще усвідомити те, що він збирався зробити. Тримаючи в руці відеокамеру Колера, він сів до того самого електричного авта, яким уже їхав удень. Акумулятори майже розрядилися, стрілка була практично на нулі. Ленґдон вирішив не вмикати фар, щоб заощадити енергію.

А крім того, він волів, щоб його ніхто не бачив.

Кардинал Мортаті стояв біля дверей і здивовано спостерігав за тим, що відбувалося в Сікстинській капелі.

— Це справжнє чудо! — кричав один кардинал. — Десниця Господа!

— Так! — погоджувався з ним другий. — Господь явив нам свою волю!

— Камерарій буде нашим Папою! — волав третій. — Він не кардинал, але Бог дав нам чудесний знак!

— Так! — підтримав іще хтось. — Закони конклаву створили люди. А зараз ми маємо перед очима волю Бога! Закликаю всіх негайно провести голосування!

— Голосування?! — перепитав Мортаті, підходячи до них. — Здається, це мій обов’язок.

Усі повернулися.

Мортаті відчув на собі насторожені погляди. Кардинали здавалися йому далекими, розгубленими, ображеними його тверезістю. Мортаті дуже хотів би відчувати те саме радісне піднесення, яке бачив на обличчях довкола себе. Але не відчував. У його серці були біль і сум, яким він не знаходив пояснення. Він дав обітницю керувати конклавом із чистою душею, а тепер не міг позбутися цих дивних сумнівів.

— Друзі, — почав Мортаті, підійшовши до вівтаря. Власний голос здавався йому чужим. — Боюся, до кінця своїх днів я так і не зможу збагнути суті того, що побачив цієї ночі. Однак те, що ви пропонуєте стосовно камерарія... це не може бути волею Бога.

У капелі запала тиша.

— Як... ви можете таке казати? — нарешті вимовив один із кардиналів. — Камерарій урятував Церкву. Бог промовляв до нього! Цей чоловік переміг саму смерть! Якого ще нам треба знаку?!

— Камерарій зараз до нас прийде, — сказав Мортаті. — Зачекаймо на нього. Послухаймо, що він сам скаже, перш ніж голосувати. Можливо, він нам щось пояснить.

— Пояснить?