— Так, ми можемо пройти в іншу кімнату, — президент підвівся й запросив Герцеля йти за ним.

— Я просив би вас, пані, залишити нас удвох. — Дружина здивовано поглянула на лікаря, але не стала заперечувати. — У вас температура, — коли двері зачинилися, і вони залишилися самі в кімнаті, — я помітив одразу. Це погано.

— Ви не можете сказати одразу, це серйозно чи ні? — президент ліг на лежанку і кинув сорочку на крісло.

— Повірте мені, несерйозних хвороб не буває, буває тільки якісне лікування, яке зводить до мінімуму загрозу смерті. А вмерти можна від будь-якої хвороби, у цьому я можу вас запевнити. — Президент зойкнув. — Не треба, я просто зрізав трохи вашої шкіри, я мушу надати експертам зразок, аби вони могли мені сказати, з чим ми маємо справу. От і все, — він сховав до валізки скляну слухавку і попросив президента вдягтись. — Результати будуть за кілька днів, тоді й поговоримо. Закиньте голову. — Лікар мазнув ватною паличкою в носі і також поклав її до скляної пробірки. — Поки що я порадив би вам відпочити, не зустрічатися з людьми і ні в якому разі не відлітати за кордон. Я розумію, що вам доведеться приховувати причини такої дивної поведінки, але сподіваюсь, що ваші радники та консультанти знайдуть, що сказати журналістам і суспільству. Кілька днів, і ми зможемо назвати вашого ворога на ім'я.

— А раніше ніяк не можна? У мене є низка важливих справ.

— Я розумію, але справи не важливіші за ваше здоров'я, президенте. Дочекайтеся результатів. Щасти вам!

— І вам також, — президент почекав, поки лікар зникне за дверима, потім надягнув на сорочку светр і пішов до їдальні. Незважаючи на слабкість у тілі та головний біль, він страшенно хотів їсти.

— Ну що він сказав? — дружина не відводила погляду від його очей.

— Нічого особливого. Сказав кілька днів зачекати.

— Щось серйозне?

— Ні, звісно, що ні. Нічого страшного, — він усміхнувся і враз відчув сильний біль у суглобах, втім, знаку не подав, сів до столу та попросив дружину налити йому чаю. Була десята година ранку.

Розділ 52 (Chapter 52)

Розділ 52 (Chapter 52)

— Ну что, кричи «ура», скоро будем тебя выписывать, — лікар усміхався самими устами та спідлоба позирав на Давида.

— Та щось не хочеться кричати, — Давид тримався рукою за правий бік і, спершись на спинку ліжка, сьорбав манну кашу, вона була настільки рідкою, що її легше було б випити.

— Это ты сейчас не понимаешь, насколько тебе повезло, а потом поймешь. Вырастешь — будешь мне цветы и конфеты носить. Я же тебя с того света вытянул.

— Несмачна каша, я не люблю, коли вона рідка, — відсунув тарілку на край тумбочки, взув капці, підвівся. Йому важко було пересуватися: постійно болів правий бік і нило плече.