— О’кей, о’кей, — відреагував Бичанський; невдоволення без залишку вивітрилось з голосу, — бійці вже їдуть. Я дам їм твій номер.

— Ага, хай наберуть, як будуть на місці.

69

22 лютого 2013, 13:13 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

— О, радий вас бачити, Олексію Михайловичу! — Авер’янов стримано посміхнувся, заходячи до кабінету. Врівноважений, увічливий і діловий — як завжди. — Набридло сидіти вдома? — він напрочуд уміло інсценував здивування.

Олексій Рудик нічого не відповів, знехотя потиснувши простягнуту руку росіянина. Пальці Авер’янова обдали його долоню холодом.

Анатолій Рева стояв за робочим столом, черкаючи пальцями гладеньку поверхню і погрозливо блискав очима. Потилиця пашіла жаром, у вухах нестерпно гуло.

— Сідай, — наказав Захарович.

Григорій Авер’янов опустився в крісло за столом для нарад. Рева не поворухнувся і залишився стояти, дивлячись на першого віце-президента згори вниз.

— Щось сталося? — невинно кліпаючи очима, поцікавився Авер’янов.

Рева і Рудик кілька секунд мовчали, а тоді Захарович прогримів:

— Що ти наробив, Гришо?!

— Я… — Авер’янов переводив здивований погляд з Реви на Рудика. — Не розумію. Захаровичу, ти про що? Поясни по-людськи.

— Що ти зробив з Денисом?

Несподівано у вухах Захаровича почав наростати металічний дзвін, за кілька коротких секунд він посилився до неможливого, вбивчого рівня. Рева скривився і ледь втримався, щоб не заплющити очі.

— Яким Денисом? — Григорій наморщив лоба і тут-таки вдав, що згадав: — З нашим програмістом? Захаровичу, я тебе геть не розумію, — він розвів руки і підняв плечі. — А що з ним сталося? Якщо його звільнили, то клянусь, я не маю до цього…